Микола Радченко: “На нас лежить велика місія: зберегти генофонд орловських рисаків”

Невідомо, яким би шляхом пішла людська цивілізація, якби у глибокій давнині (на думку вчених, близько 6-7 тис. років тому) наші пращури не приручили коня. Ця тварина стала незамінним помічником у господарстві й дала людині небачену раніше мобільність. І хоча у вік науково-технічного прогресу її становище змінилося, коні й досі залишаються нашими вірними друзями й помічниками.

Милуватися кіньми можна скільки завгодно: їхні краса, грація, неймовірна сила й легкі рухи просто заворожують. Та якщо в Європі й у США кінні змагання залишаються дуже популярними, то про Україну цього не скажеш. На сьогодні в нашій країні діють 2 іподроми, 14 кінних заводів, близько 100 племінних репродукторів. Особливе місце серед цих структур посідає Дібрівський кінний завод неподалік Миргорода – унікальне підприємство із багатющою історією, традиціями й вагомими здобутками в конярстві. Працюють на підприємстві люди, які настільки люблять коней, що не уявляють свого життя без цих сильних, граційних, розумних і відданих тварин.

– Інакше й бути не може, – говорить керівник філії “Дібрівський кінний завод №62” ДП “Конярство України” Микола Радченко. – Коні дуже щирі й чутливі, їх неможливо обманути, вони не терплять фальші, тож просто не підпустять до себе тих, хто лише вдає, що любить їх. У коней не буває вихідних, їх треба годувати й доглядати щодня, й нерідко наші конюхи, попри відпустку, лікарняний чи вихідний усе одно поспішають до своїх улюбленців.

130 років традицій

Миколо Васильовичу, розкажіть, будь ласка, що воно за порода така: орловський рисак? Чим особлива?

– Офіційно орловська рисиста порода була виведена у 1776 р., тобто існує вже 240 років. Наприкінці XVIII ст. граф Олексій Орлов, відійшовши від державних справ, зайнявся племінним конярством. Він вирішив створити таку породу, яка мала б презентабельну зовнішність і одночасно була б динамічною в ході алюром і риссю. Орлов завозив датських, англійських, голландських кобил і арабських скакунів із найкращими родоводами й характеристиками та проводив поетапні складні схрещування, намагаючись створити ідеал. На це пішли роки наполегливої праці. Зрештою, йому таки вдалося вивести й закріпити нову породу.

Орловські рисаки підкорили увесь світ своєю гармонійною статурою: ці коні високі, сильні, з міцними кінцівками й одночасно – з красиво посадженою головою, лебединою шиєю й сухим торсом. Та головне – у них чітка й правильна рись. Тому ця порода неодноразово прославляла свою країну в різноманітних кінних змаганнях.

У 2018 р. Дібрівському конезаводу виповниться 130 років. Він був створений для розведення саме орловських рисаків і донині не змінив спеціалізацію. І якщо на багатьох підприємствах періодично намагалися схрещувати орловців із американською породою, тут вони збереглися в “чистоті”. Окрім орловців, ми розводимо (причому теж із моменту створення) коней російської рисистої породи й новоолександрівських ваговозів.

Завдання сьогоднішнього і наступних поколінь громадян України – не допустити повторення цієї трагедії, захистити свою Державу – незалежну Україну від будь – якого агресора і забезпечити права її громадян.
Якщо можна, хоча б кілька слів про історію підприємства…

– Завод заснував Великий князь Дмитро Костянтинович Романов, який купив землі в степу неподалік с. Дібрівка. Були зведені стайні, манежі, закладений заводський іподром, крита доріжка довжиною 400 м для тренування молодняка в негоду, житлові приміщення для робітників і службовців тощо. Ми донині користуємося стайнями, адмінбудівлею, збудованими в ті часи. І будівництво, й закупка коней велися за особисті кошти князя. У квітні 1917 р. Д.К.Романов передав Дібрівський конезавод у власність держави, щоб таким чином урятувати саме підприємство й породи коней від неминучого знищення. Лише велика любов князя до коней, до тієї справи, якою він займався, спонукала його вчинити саме так.

На вході до адмінбудівлі висить меморіальна дошка на честь Великого князя, а під нею – ще одна, на честь Ф.М.Ізмайлова…

– Федір Миколайович Ізмайлов був першим управляючим Дібрівського конезаводу. Він стажувався в Америці та Європі, добре знав зоотехнію та ветеринарію й чимало зробив для розвитку підприємства. Без перебільшення, своїми успіхами Дібрівський конезавод має завдячувати Ф.М. Ізмайлову. До речі, як і Великий князь, Ф.М.Ізмайлов усе життя залишався прихильником орловських рисаків.

Наш завод найбільше вплинув на формування і розвиток орловської породи в Україні. Саме тут отримано таких відомих рисаків, як Піон, Каток, Вольфрам, Кронос, Крик, Афоризм, Дельфін, Шалун, Ваза та багато інших. Рисаки дібрівського типу мають добре виражений упряжний тип, правильний екстер’єр, породні.

Породисті коні – особливий догляд

– Ви за фахом агроном, проте вже 13 років очолюєте Дібрівський конний завод. Як потрапили на підприємство?

– У 1986 р. закінчив Полтавський сільськогосподарський інститут за фахом “учений-агроном” і за розподілом приїхав працювати у колгоспі ім. Іваненка. Мені пощастило зустріти мудрих і людяних керівників. Передусім це тодішній голова колгоспу Анатолій Федорович Бака, людина дуже шанована і в районі, й у області: він очолював Полтавську обласну асоціацію сільськогосподарських товаровиробників. Анатолій Федорович попервах придивлявся до мене, та потім, зрозумівши, що маю й достатні знання (я закінчив інститут із відзнакою), й бажання працювати, дав мені широке поле для самостійної діяльності. Головним агрономом у господарстві працював дуже розумний і досвідчений фахівець Анатолій Григорович Орел, його я вважаю своїм учителем і наставником. Попервах я дивувався, коли він, наприклад, говорив: “Цього року овес не вродить, треба сіяти його менше”. Я не міг зрозуміти, звідки Анатолій Григорович це знає? Або коли ми читали одну й ту ж наукову статтю, він звертав увагу на такі моменти, які чомусь проходили повз мене… І лише з часом, постійно спілкуючись із цією людиною, я поступово переймав його досвід, знання й робив певні висновки.

Я працював у господарстві агрономом, потім головним агрономом. У 2001 р. КСП ім. Іваненка й Дібрівський кінний завод об’єднали. А в 2003 р. мене призначили директором підприємства.
– Із якими труднощами зіткнулись як керівник?

– Труднощів не бракує й зараз. На сьогодні конярство в Україні – це збиткова галузь. Утримувати й розводити породистих коней дуже дорого. Їм потрібна не лише кормова база, а й спеціальний догляд. Із рисаком постійно треба працювати, інакше кінь швидко втратить свої фізичні можливості, може навіть збожеволіти! А тренувати коней можуть лише спеціально навчені люди, фахівці. Усі дорослі коні щодня проходять так званий заводський тренінг у руках наїзників та їхніх помічників. Лошат, яким виповнюється 6-7 місяців, відлучаємо від матерів і вже з 1,5 року потроху починаємо тренувати. Поступово відбраковуємо тих, хто не здатний засвоювати команди чи досягти високих досягнень.

Відсіюєте “двієчників”?

– Так, але остаточно впевнитися, перспективний кінь чи ні, можна лише на змаганнях. Тобто має пройти ще якийсь час, щоб зрозуміти, чи не марною була наша робота.

Племінна діяльність потребує ще більше часу. Приміром, є у нас є кінь Вертеп, який демонстрував неймовірні успіхи й виграв понад 20 традиційних призів! Його жвавість 1.59,8, такого досягають лише одиниці. Однак жоден із дітей Вертепу не зміг успадкувати риси свого геніального батька. Потрібно кілька років, щоб лошата виросли, взяли участь у змаганнях, і лише тоді можна говорити, чи можна їхнього батька використовувати для племінної роботи.

Така діяльність дуже витратна, але відмовитися від неї ми не можемо, інакше назавжди втратимо унікальну орловську породу. На нас лежить велика місія: зберегти генофонд у чистоті, збільшити поголів’я та вдосконалити його. От і доводиться шукати інші, прибуткові види діяльності.

– Наприклад?

– Дібрівський конезавод займається розведенням корів молочної чорно-рябої породи. Раніше господарство мало статус племінного ще й із вирощування свиней, але ми відмовилися від цього напрямку, бо він не окупає себе. Дуже дорого утримувати маточне поголів’я. Маємо свиноферму й молочну ферму. Остання невелика: всього 200 корів. Проте саме завдяки такій кількості можемо належним чином доглядати кожну тварину й досягати високих надоїв, у середньому понад 6 тис. л молока на одну корову в рік.

Звичайно, деякі господарства можуть похвастатися ще вищими надоями. Але тут важливо дотримуватися золотої середини. Ми теж можемо змінити кормовий раціон тварин, використовувати більше преміксів і мати вищі надої. Але тоді корова вже за кілька років перестане доїтися. Надмірне втручання в природу лише шкодить. Це як жінка й спорт: коли дівчата виснажують себе непомірними фізичними навантаженнями, то втрачають і жіночність, і здоров’я.

Ще один напрямок діяльності, який розвиваємо, це виробництво кумису. Щоправда, робимо це не заради прибутку, а для популяризації конярства. До всього, кумис здавна відомий як ефективний засіб для лікування захворювань шлунково-кишкового тракту, зміцнення імунітету.

Кумис отримуємо від кобил важковагової породи. Виробництво напою має сезонний характер: із 1 травня до 31 вересня. Організували на базі нашого заводу спеціальний цех, де розфасовуємо напій у пляшки. Поставляємо його в торгову мережу й санаторії м. Миргорода.

“Коней купують, якщо у людей є гроші”

Отже, конярство в Україні збиткове. А як справи в інших країнах?

–У багатьох країнах конярство не лише окупає всі витрати, а й суттєво наповнює бюджет. Приміром, у Франції близько половини надходжень до бюджету дає саме конярство. Це відбувається за рахунок неймовірної популярності скачок та гри на тоталізаторі. Але в Україні гра на тоталізаторі прирівняна до ігрового бізнесу. Та й скачки, іподроми у нас велика рідкість.

Виростити породистого коня дорого, але ж якщо його продати, то можна, мабуть, отримати чималі кошти…

– Так, але в Україні охочих придбати дорогого коня не надто багато. Коней купують, якщо у людей є гроші. Купівельна спроможність українців низька, а для того, щоб використовувати тварину в господарстві, породистий кінь не потрібен. Пригадую майже комічні випадки, коли у нас купували коней як подарунок для когось… Та потім “ощасливлена” таким подарунком людина просила нас забрати тварину назад.

– Судячи з декларацій високопосадовців, заможних людей у нашій державі не бракує…

– Треба ще й любити коней, це ж не елітне авто, а жива істота. Якщо ж розглядати скакуна лише як вигідне капіталовкладення, то він цілком може виправдати себе на скачках, отримуючи нагороди у змаганнях. Але для цього його треба десь утримувати, постійно годувати й об’їжджати, тренувати. Звичайно ж, ми надаємо такі послуги, причому ціни у нас утричі нижчі, ніж, скажімо, у Києві. Серед наших клієнтів є жителі інших міст, зокрема кияни, які періодично навідують своїх коней, дехто навіть щотижня. Та все ж конярство не надто популярне в Україні.

У Великобританії майже всі готелі мають стайні – так само, як і місця паркування авто. У цій країні традиційно популярний кінний спорт, багато людей є власниками коней і не відмовляються від кінних подорожей або ж супроводжують своїх улюбленців для участі в скачках.

Мрію, що колись схожа ситуація буде й у нас. Але для цього треба змалку виховувати дітей, прищеплювати їм певні цінності, передусім – любов до коней.

“Головне – любов і прив’язаність до тварин”

– Два роки на базі Дібрівського конезаводу працює кінна спортивна секція, – продовжує Микола Васильович Радченко. – Заняття проводить досвідчений тренер Анастасія Володимирівна Богач. Жінка мала свою кінну школу “Анакія” в м. Красногорівці під Донецьком. Про це невеличке містечко дізнавсь увесь світ після жорстоких боїв і жахливих руйнувань. У 2015 р. Анастасія та її чоловік Олександр Богач (він – відомий в Україні вершник) разом із маленькою донечкою й 15 кіньми змушені були звідти евакуюватись і шукали інший прихисток. У нас були вільні стайні, я пожалів їх, пустив і ніскільки про це не шкодую.

Тренер працює як із дорослими, так і дітьми. Секцію відвідують школярі від 8 років і старші, це жителі Дібрівки, навколишніх сіл і м. Миргорода. Я свідомий того, що спортсменами стануть хіба що одиниці. Будь-який вид спорту потребує неймовірної наполегливості й певною мірою мужності, вміння долати труднощі, будь-що досягати мети. Це під силу далеко не кожному, нерідко спорт чавить людину, ламає її долю, тому батьки мусять дуже виважено орієнтувати дітей на спортивне майбутнє. Коли ж ідеться про кінний спорт, то досягти успіху тут іще важче, адже результат залежить від людини й коня. Потрібні злагодженість дій і взаєморозуміння: щоб тварина розуміла, що від неї вимагають, а вершник – на що здатен кінь.

Проте я прагну, щоб спортивну секцію відвідувало якомога більше дітей. Навіть якщо вони ніколи не стануть спортсменами, вони обов’язково полюблять коней. І стануть добрішими, милосерднішими, чуйнішими. А це значно важливіше, ніж спортивні перемоги. Як знати, можливо, хтось із відвідувачів секції прийде працювати до нас у господарство. Навчити виконувати ту чи іншу роботу – лише півділа, головне – це любов і прив’язаність до тварин. Ці риси притаманні переважній більшості працівників нашого господарства. Усе свідоме життя присвятив конярству головний зоотехнік кінно-племінної частини заслужений працівник сільського господарства Аркадій Степанович Лабунець. До останку віддає себе своїм улюбленцям і працює практично без вихідних конюх Тетяна Спиця.

– Чула про величні кінні свята, які проходять у Дібрівці 2 травня…

– На них з’їжджаються тисячі людей із усієї України! Традиційно проходять кінні перегони, змагання з конкуру, виступи юних спортсменів, видовищні постановки за участю коней тощо. Усі, хто відвідали цьогорічне свято 2 травня, отримали незабутні враження.

Розмовляла Зінаїда МАТЯШОВА.
Фото автора
Для збільшення зображення –
натисніть на фото
186 перегляди(ів)