Педагог, наставник і друг

Інколи в нашому житті трапляються зустрічі, котрі надовго запам’ятовуються і суттєво позначаються на нашій долі. Хочеться згадати одну із них.
У період навчання в Полтавському інженерно-будівельному інституті наша 505-С група була розподілена для дипломного проектування на кафедру технології будівельного виробництва. На той час популярним було виконання реальних дипломних проектів, які впроваджувалися у виробництво. Ми з подружкою були направлені в Облсільбуд. Добре пам’ятаю тему нашого комплексного проекту «Сільський клуб у колгоспі імені Мате Залка». Мате Залка ‒ відомий угорський революціонер і письменник, котрий полюбляв гостювати на полтавській землі, а його співвітчизники вирішили увічнити його пам’ять і виділили кошти на будівництво клубу. І все було б просто, якби це був типовий проект, за якими зводилися сотні подібних споруд у сільській місцевості на теренах колишнього СРСР. Однак угорці забажали звести особливий клуб, котрий підкреслював би значущість їхнього земляка. Споруда проектувалася триповерховою, мала спортзал, який перекривався 12-метровими ребристими плитами. Керував дипломним проектом молодий інженер технічного відділу.

Спочатку ми були дуже горді, що маємо реальний проект, та ще й виконуємо його під керівництвом молодого симпатичного технаря. В перші місяці все було добре, ми були відмінницями, тож швидко зробили архітектурно-будівельну частину проекту, а чоловік моєї подружки, архітектор, «задув» нам фасади за допомогою аерографа. Вийшло класно, на планшетах клуб виглядав просто чудово! Керівник був нами задоволений, а ми – дуже горді.

Однак як тільки підійшов час до розроблення технологічної частини проекту, зокрема монтажу залізобетонних конструкцій, наша ейфорія змінилася смутком і розгубленістю. Виявилося, що в будівельної організації, котра здійснює будівництво клубу, баштовий кран відсутній, а наявний автомобільний не міг підняти важелезні 12-метрові плити на необхідну висоту. Ми опинилися у патовій ситуації: час минав, справи стояли на місці, наш керівник перестав відповідати на дзвінки, а потім взагалі – поїхав у тривале відрядження. Треба було щось робити.

І ми знайшли вихід: наважилися звернутися за допомогою до завідувачки кафедрою технології будівельного виробництва ‒ Єрісової Людмили Гордіївни.

Спочатку ми відчували якусь незручність: по-перше, ми були для неї «чужі», вона консультувала своїх дипломників. По-друге, професор для студента був взагалі «надлюдиною», а тут перед тобою не лише професор, а ще й жінка, авторка відомого підручника «Технология строительного производства», за яким училися кілька поколінь студентів. Однак в реальності ми побачили звичайну жінку, навіть без косметики. «Видавав» її незвичність і високу посаду лише лекторський, командний голос, який відразу привертав увагу й дисциплінував.

На консультацію до Єрісової потрапити було непросто. В час «пік» біля кафедри завжди юрмилася велика черга студентів: лише її «рідних» дипломників у неї було дванадцятеро! А скількох вона консультувала поза графіком! Вона нікому не відмовляла у допомозі. Жоден студент із довжелезної черги не залишався без відповідей на питання, які в нього виникли.

Я зараз і не згадаю, як ми розв’язували технологічну проблему, котра у нас виникла, пам’ятаю лише сам процес нашого спілкування і кінцевий результат ‒ «відмінно» на захисті дипломного проекту.

Ця зустріч подарувала мені доброго вчителя і друга. Уже через багато років вона вибрала мене консультантом із проектування залізобетонних конструкцій для своїх дипломників, чим я дуже пишалася, адже це було свідченням високої довіри до мене як до фахівця.

Кількість її дипломників із року в рік поступово зменшувалася, однак не змінювалося її відповідальне ставлення до дипломного проектування і щире бажання допомогти кожному студентові. На першу консультацію до спеціалістів з інших кафедр вона, як дбайлива мати, завжди приходила зі своїм підопічним студентом-дипломником, це був наче ритуал. У той період, коли в будівництві масово застосовувалися збірні залізобетонні конструкції, вона намагалася урізноманітнити конструктивні рішення, зробити кожен дипломний проект індивідуальним і неповторним. Наприклад, у підвалі багатоповерхового будинку пропонувала запроектувати бомбосховище, що передбачало розроблення монолітних конструкцій. З огляду на теперішню ситуацію з безпекою нашої країни розумію, наскільки це було передбачливо! Вона обов’язково відгукувалася на все нове: як тільки почали виготовлятися багатопустотні плити безопалубного формування, її дипломники розробляли технологію їх монтажу при зведенні різноманітних обєктів.

Пам’ятаю, як кілька років поспіль ми разом і Л.Г. Єрісовою працювали у складі екзаменаційній комісії із захисту дипломних проектів. Жоден із членів ДЕК не віддавав роботі стільки часу, як Людмила Гордіївна. Вона працювала по 8 годин, без перерви, лише інколи вставала із-за столу і походжала аудиторією (в неї був остеохондроз і дуже боліла спина). При цьому вона задавала різноманітні питання, уважно слухала відповіді, і якщо вони її не вдовольняли, сама розгорнуто відповідала, продовжуючи тим самим процес навчання. Це був гарний «лікбез» не лише для студентів, а й для викладачів! Часто для мене робота в ДЕК супроводжувалася процесом поглиблення знань з технології будівельного виробництва.

Людмила Гордіївна весь свій час повністю віддавала студентам, кафедрі, університету. Інколи, здається, це було навіть занадто. Але саме спілкування з молоддю надавало їй сил і наснаги, вона відчувала свою потрібність, і це надихало її на життя. Коли ж фізичні сили були вичерпані, і ходити на роботу вона не могла, вона спокійно і мужньо пішла в інший світ зі словами: «Навіщо жити, якщо не можна працювати».

З повагою і любов’ю низько вклоняємося світлій пам’яті педагога, наставника, професора Людмили Гордіївни Єрісової…

О.О. Довженко,

кандидат технічних наук, професор кафедри залізобетонних і кам’яних конструкцій ПолтНТУ

221 перегляди(ів)