Тичина, якого знають усі. Тичина, якого так ніхто і не пізнав…

23 січня виповнюється 127 років від дня народження Павла Тичини, який і до сьогодні залишається досить загадковим поетичним феноменом в українській літературі.

Майбутній поет Павло Григорович Тичина з’явився на світ у мальовничому селі Піски Бобровицького району Чернігівської області в родині священика. Не кожному так таланило в житті, як Павлу Тичині. Він має навіть не один, а два дні народження. Ще й досі сперечаються, який з них вважати офіційним: 23 січня 1891 року (11 січня за старим стилем – день, коли поет з’явився на світ) чи 27 січня 1891 року (як офіційно зазначено в його автобіографії, написаній поетом у 1924 році). Отак і святкують не одним днем, а тижнем народження видатного українського Кларнетиста, який своїми сонячними енергіями вніс нове слово в українську поезію ХХ століття.

Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? —
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить…
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї? —
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов’ї…
“Я твій”,— десь чують дідугани.
А солов’ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

Цей вірш 20-річного хлопця Павла під назвою «Ви знаєте, як липа шелестить», опублікований в першому номері «Літературно-наукового вісника» у 1912 році, одразу обезсмертив ім’я його автора. Підсумком творчої діяльності молодого Тичини стала збірка поезій «Сонячні кларнети» (1918), пройнята сонячною вірою в життя, людину, в рідний знедолений народ. У ній з’являється своєрідна українська версія символізму, вимальовується неповторний стиль Тичини, який отримав окрему назву – кларнетизм. Ця книга поставила 27-річного поета поруч із першорядними митцями новочасного українського відродження.

Проте все життя Тичина так і не міг визначитися: з правими він, чи з лівими: чи “партія веде”, чи “гаї шумлять”. Однак це не завадило йому благополучно увійти в пантеон вітчизняної літератури на правах великого українського поета, перекладача, публіциста, і громадського діяча.

Тичина – зірка ери піонерів і борців за вільну й незалежну. Єдиний і неповторний автор “кларнетизму” і, пардон, радянський гімно-творець . Школярі були змушені вчити тичинівські шедеври про батюшку Лєніна і прекрасну й могучу партію. У відповідь вони, натхненні вічними шедеврами, починали складати свої, але Павлу Григоровичу така творчість навряд чи сподобалися б:

Ой, Павло Тичина –
любий наш проХвесор,
Пишеш ти, як Пушкiн,
та нема Дантеса…
Дайте кирпичину!
Я уб’ю Тичину!

Він сидів у печінках навіть у колег по письменницькому цеху. Тільки Сосюрі приписують до десятка пародій на Тичину. Свою лепту закинув навіть Олесандр Олесь в своєму похмуро-ліричному стилі, майже апокрифічному, стилі “І ти продався їм, Тичино,
І ти пішов до москаля?”.

Біля церкви на майдані
спить Тичина в чемодані.
Дайте мені кирпичину,
Я приб’ю Павла Тичину.

Головною гордістю творчого доробку Тичини був вірш “Партія веде”. Пам’ятаєте?

Та нехай собі як знають
Божеволіють, конають, –
Нам своє робить:
Всіх панів до ’дної ями,
Буржуїв за буржуями
Будем, будем бить!
Будем, будем бить!

Тут теж не обійшлося без народних пародій:

Наш Тичина пише, пише,
Та все бiльше, та все гiрше.
І з яких причин?
Наш Тичина пише вiршi,
Та все гiршi, та все гiршi,
та всi як один,
та всi як один.

Серед безсмертних шедеврів Павла Григоровича лишилися й легендарні:

“Трактор в полi дир-дир-дир,
Ми за працю, ми за мир…”
(до речі, який був ледь не бестселером тієї доби).

Тичина виступав проти «шестидесятників» і співав дифірамби більшовицькій владі, але то був уже зовсім інший Тичина. Влада зламала Тичину, зламала юну душу поета-музики, забезпечивши його державною славою і пошаною, але, окрім того, жагучою ненавистю одних і співчуттям інших…

Якщо в спогадах, друкованих у СРСР, Тичина постає солдатом партії, таким собі дрімучим ортодоксом, то емігранти, навпаки, згадують його як людину, що панічно боялася радянської влади. Так він ніколи не заходив у приміщення перший – завжди поступався дорогою іншому. І не тільки з чемності. Йому ввижалося, що ззаду його можуть схопити за руки та зв’язати. Павло Григорович сахався автівок чорного кольору – вони скидалися на енкаведистські “воронки”. Одного разу на вулиці поряд із ним загальмувала чорна машина і Тичина ледь не схопив інфаркт.

Але десь на задвірках епохи була й інша іпостась Тичини. Та, що змушує нас забувати про “трактор” і “партію”. Він вивчив 15 мов і успішно переклав сотні творів класиків європейської і радянської літератури. Направду, молодий Тичина – це гарний лірик, який намагається експериментувати із поезією. Феномен “кларнетизму” – поєднання звуку і кольору, залучення різних органів чуття до сприймання тексту – це безперечно новаторство, гідне поваги…

За матеріалами Інтернет-сайтів
підготував Сергій Миколенко

90 перегляди(ів)