Два великих нерозділених кохання у Полтаві

кохання у Полтаві

Ці дві історії про кохання у Полтаві об’єднані тому, що між ними є багато спільного і не тільки за місцем подій.

Мова піде про кохання Варвари Пащенко з Іваном Буніним і кохання Олександри Герцик та Івана Козловського.

Іван Бунін – великий російський письменник, академік, лауреат Нобелевської премії три роки провів у Полтаві з 1892 по 1895. Сюди він приїхав з Орловської губернії до старшого брата Юлія, який на той час працював у статуправлінні Полтавського губернського земства. До Полтави Бунін привіз свою кохану жінку Варвару Пащенко і мав надію розпочати своє щасливе життя у парі з нею. Офіційно вони не були одруженими. Та життя так склалося, що пережив він тут не тільки велике кохання, але й не менш велике розчарування.

У той час до громадянського шлюбу відносились спокійно, тому у Полтаві родичі, знайомі і друзі сприйняли цю пару, як чоловіка з дружиною. Поселилися вони на квартирі у Жемжуристів (будинок на сьогодні зберігся, його адреса Європейська 9). Треба сказати, що Бунін походив з досить знатного дворянського роду, але на той час його батько розорився, залишивши дітей буз спадку. Це мабуть і стало основною причиною того, що Варварин батько не погоджувався на шлюб і називав Івана волоцюгою, а про свою доньку говорив, що вона розумово і за освітою на голову вище від претендента на руку. Варвара була на рік старшою за Івана. Закінчила гімназію, непогано співала, грала в драмгуртку, мріяла про консерваторію, тим більше, що батько кохання у Полтаві володів оперою у Харкові. Бунін же, не зміг через свою бідність, навіть закінчити повний курс гімназії.

У 18 років у Єльці Орловської губернії він починає працювати у редакції «Орловського вісника». Фактично стає його головним редактором. Пізніше він пригадуватиме, що у той час суміщав роботу з самоосвітою. Саме у цій редакції і звела його доля з Варварою Пащенко. Вона працювала там коректором. В еміграції у Парижі, на схилі життя, він напише в «Автобіографічних замітках: «Вразило мене, на превелике моє нещастя, довге кохання у Полтаві». Пізніше його законна дружина Віра Муромцева-Буніна з гіркотою скаже про це його полтавське кохання, як про справжнє і єдине.

Та повернемося на сорок років до того у Полтаву. Бунін зі своєю громадянською дружиною працювали в статуправлінні. У земстві Іван Олексійович завідував бібліотекою і регулярно писав у «Полтавьких земських вістях». Цю газету успадкувала «Зоря Полтавщини».

Доречно сказати, що Сам Бунін був великим українофілом, дуже шанував Шевченка, відвідував Канів, перебуваючи у Полтаві цікавився життям простого народу, етнографією, народними українськими піснями. У той час його Варя носила національний український одяг – сніжнобілу вишиванку і стрічки у косах. Співала тужливі українські пісні, адже мала гарний голос.

Процитуємо самого Буніна «Хохлы мне понравились с первого взгляда. Я сразу заметил резкую разницу, которая существует между мужиком-великороссом и хохлом. Наши мужики – народ, по большей части, измождённый, в дырявых зипунах, в лаптях и онучах, с исхудавшими лицами и мохнатыми головами, а хохлы производят отрадное впечаттение: рослые, здоровые и крепкие, смотрят спокойно и ласково, одеты в чистую, новую одежду».

Та у Полтаві Бунін пройшов і справжній життєвий університет у якому на жаль набув негативного сімейного досвіту, адже тут завершився його роман з Варварою Пащенко. Усе його кохання у Полтаві «майже повністю виражалося у ревнощах». Варвара то тікала від нього в Орел, то поверталася до Полтави, чи то він мчав за нею.

А 4 листопада 1894 року, у день коронації Миколи ІІ, Варвара втекла від Івана, залишивши записку: «Від’їжджаю, Ваню, не поминий мене лихом». Бунін так страждав, що близькі побоювалися щоб не сталося з ним біди. І сам він говорив: «Один додому не поїду, за себе не ручаюсь», а коли довідався, що Варвара не просто втекла, а втекла з іншим, то у нього зашуміло у голові, а на вокзалі лила кров із носа і він страшенно ослаб. Спочатку мав намір іти до Пащенка, потім переміг здоровий глузд, а брату сказав: «До чорта їх, тут, очевидно,роль зіграли 200 десятин земельки», що мав Арсеній Бібіков з яким утекла його Варя.
Як не дивно з Арсенієм Бібіковим вони згодом зустрічатимуться, навіть приятелюватимуть. Свою невінчану дружину він увічнить, як і Полтаву, у найкращому романні «Жизнь Арсеньева», а своє нещасне кохання письменник опише у оповіданні «Митина любовь».

Варвара Пащенко не знайшла щастя з Арсенієм Бібіковим. Артисткою не стала. Рано померла її донька-піаністка, а сама Варвара пішла з життя 1 травня 1918 року. У цей день у щоденнику Бунін зробив запис: «…померла Варвара Володимирівна. Увесь день у мене ніяких почуттів з приводу цієї новини! Як це дико! Адже яку роль вона зіграла в моєму житті!».

Друга історія кохання у Полтаві пов’язана з будинком просвіти у Полтаві (сьогодні тут Кінотеатр «Колос»). Це один з Полтавських театрів початку ХХ століття де співали Іван Козловський і Олександра Герцик. Як стверджує краєзнавець А. Чернов було у Полтаві на той час аж 20 театрів.

У 1903 році з Києва повернулась до Полтави майбутня актриса Олександра Олексіївна Герцик (1886-1964). Вона кохання у Полтаві походила із відомого роду полтавського полковника Павла Семеновича Герцика – сподвижника гетьмана Мазепи, його сини Григорій, Іван та Афанасій розділии долю гетьмана у вигнанні. Народилася Олександра Герцик у Полтаві. Батько походив із с. Великі Будища Диканського р-ну. Дитинство Олександра провела у Києві де закінчила гімназію. Після повернення з Києва у 1905 році розпочинається її театральна кар’єра. Незабаром вона стає провідною актрисою Полтавського театру. Надзвичайно вродлива і талановита артистка виконує перші ролі. Вона з успіхом заміняла приму Комісаржевську. Навіть у Москві на гастролях Герцик збирала повні аншлаги.

У 1918 році у Полтаві дебютував Іван Семенович Козловський. Герцик на той час мала 32 роки і була розлучена з чоловіком. Він їй залишив доньку Наталю від свого першого шлюбу. Олександра виховувала її як рідну дитину.

Іван закохався в Олександру і 1920 року вони побралися. Дружина розуміла яким талантом володіє її молодий чоловік і вона робила усе щоб допомогти йому отримати належну освіту і знайти свою дорогу у мистецтві. В 40-вих роках вони проживали у Москві, а у 1946 році Олександра Герцик повертається назавжди до Полтави.

У полтавський період подружжя мешкало на Панянському узвозі у батьківському будинку дружини під №6. Потім Іван Семенович у 1928 році придбав будинок під № 7 на тому ж узвозі. Де й доживала своє життя Олександра з сестрою Вірою, старою мамою і прийомною донькою.

Була Олександра Герцик на 14 років старшою за Івана Козловського. Так доля склалася що їхні шляхи розійшлися. Деякий час Іван Семенович жив на дві сім’ї. Наїздами до Полтави, а з часом його приїзди ставали все рідшими і рідшими. Олександра заміж після Козловського не виходила, а кохала його до кінця життя та і він не був до неї байдужим. Одну, навіть дві історії про їхні зустрічі пригадує заслужений артист України Тарас Духнич.

Якось приїхав до Полтави в 60-ті роки з Москви прославлений артист Іван Семенович Козловський. Це стало звичайно відомо в обкомі партії і йому запропонували «Волгу». Від неї він відмовився, а звернувся до Духнича, щоб той його повозив своїм «Жигуликом». Сіли в автомобіль і поїхали на ринок. Там Козловський купив величезний букет квітів і попросив водія поїхати за адресою Панянський узвіз №7. Коли під’їхали водій залишався в автомобілі, але бачив таку картину: Іван Семенович подзвонив у двері і стояв з букетом, двері відчинила бувша кохана і несподівано їх закрила не впустивши розгубленого гостя до господи.

З часом, причепурившися, і маючи в руці якогось папірця вона вийшла і запросила гостей до хати. Папірець виявився квитком на прем’єру «Євгенія Онєгіна» у Великому Театрі у Москві де співав Іван Козловський. Олександра не попереджаючи Івана інкогніто була на прем’єрі і берегла той квиток, як святиню. Зворушений Козловський дорікав їй за це, але жінка сказала що так треба було. Не обійшлося тоді звичайно без сліз.

Другий і останній раз Духнич возив Козловського у 70-ті роки на могилу першої дружини. Поховали Олександру Герцик на цвинтарі під горою нижче Хрестовоздвиженськго монастиря на якому знайшов спокій і перший її чоловік – режисер і актор Микола Орел-Степняк.

Григорій Титаренко
На фото 2: Іван Бунін і Варвара Пащенко. Полтава, 1892 рік
На фото 3: Олександра Герцик. Полтава 16.07.1924 рік. Архів Тимошенко Зої Микитівни
89 перегляди(ів)