Чи справді суржик невмирущий?

суржик

Щороку 21 лютого країни світу відзначають Міжнародний день рідної (материнської) мови, (англ. International Mother Language Day). Це свято було започатковане 2000 року за рішенням ЮНЕСКО на «підтримку мовного та культурного різноманіття та багатомовності».

На думку його організаторів вивчення іноземних мов та багатомовність є ключами до взаєморозуміння та взаємоповаги. Та от біда: в Україні цей день лише посилює конфліктну напругу між прибічниками української та російської мов.

«Любая цивилизованная страна гордилась бы тем, что ее население свободно владеет двумя языками, понимает, читает, пишет и общается без малейших затруднений», – пише на своїй сторінці у Фейсбуці наш земляк, 95-річний Ілля Розенфельд. – «Только зашоренные глупцы хотят в принудительном порядке лишить жителей своей страны знания второго языка и запретить владение им. Но эту историческую, многовековую реальность ни приказами, ни даже штрафами или арестами не изменить, а попытки это сделать не столь преступны, как глупы и попросту неосуществимы».

Наслідком такого співіснування двох мов – подекуди мирного, подекуди не дуже – є суржик. На Полтавщині, зокрема, це така собі українсько-російська мішанина, із застосуванням російських слів замість відповідних українських. На Галичині – це вкраплення польських слів, на Буковині – румунських тощо. Коріння українсько-російського суржику – з колоніального минулого України, особливо, з радянського періоду. Тоді без знання російської мови не можна було зробити успішної кар’єри, тож на підсвідомому рівні з’являлося відчуття меншовартості рідної, української.

Однак, як стверджують фахівці, суржик – явище не нове, і з’явився він не тоді, коли українська мова зустрілася з російською. Можна сказати, що суржик був ще за часів скіфів. Про це свідчать численні запозичення з різноманітних мов: від латиниці та грецької до арабської й німецької.

Деякі запозичення пересічний громадянин навряд чи зможе розпізнати, адже вони ховаються за нібито суто українськими словами. Так, начебто рідне нам слово „борщ” виявляється запозиченням з перської мови. З литовської мови до нас прийшли такі слова як „вовкулака”, „ґринджоли”, „зозуля”, „калюжа”, „садиба” та багато інших.

З фінікійської мови походить слово „мапа”, хоча і видається похідним від англійського „map” (до англійської воно теж увійшло з фінікійської). З єгипетської мови до нас потрапили „гума”, „канапа”, „лілея”, „папір”; з арабської „валіза”, „жупан”, „кава”, „кайдани”; з угорської „кучма”, „куліш”, „гуляш”, „табір”, „хутір” тощо. З далекої Індії до нас прийшли „піжама”, „цукор”, „шаль” та інші слова. Та й ті самі матюки, без яких не обходиться у скрутному становищі жоден щирий українець – теж запозичення, бо вони тюрського походження. “Справжня” українська лайка не має нічого спільного з тематикою коїтусу, на якій побудовано безліч сучасних матюків, а базується в основному на використанні слів «срака» та «гімно».

Прибічники солов’їної і калинової вважають, що мова – це одяг думок. (Згадаймо: «зустрічають по одежці, проводжають по розуму»). Тож, якщо ти брудно говориш, то й думки в тебе брудні. Але таких, забруднених суржиком, налічується 8 мільйонів наших співвітчизників! Найбільше полюбляють суржик на Сумщині, Полтавщині, Дніпропетровщині. Тут ним послуговується майже 22% населення. (І це лише ті, хто усвідомлює свою суржикомовність!) Найменше російських покручів вживають у західних областях: там носіїв суржику налічується 2,5% від усього населення. На сході країни, де проживає в основному російськомовне населення, російсько-українською сумішшю говорять 9,6% громадян.

Найбільш толерантно ставиться до суржику молодь. Соціологічні дослідження показують, що вона вдається до суржику частіше, ніж люди середнього та похилого віку, які схильні вважати його ознакою низького рівня мовної культури. Будучи просунутою в сучасних трендах, послуговуючись молодіжними сленгами, молодь часто використовує суржик-гру з іншими мовами аби розширити діапазон мовних варіацій: «Ходімо, поітаємо!», «Вранці після сліпінгу», «Зачини віндовку, бо щось колдрено стало!».

Із здобуттям Україною незалежності чистої української мови серед українців не побільшало. Основними носіями суржику фахівці вважають людей із села: вони, переїжджаючи до великого міста, пристосовуються до російськомовних співрозмовників. Як результат – той таки суржик.

«Суржик – це хвороба мови, і з нею треба боротися», – вважає дослідник і популяризатор українського правопису Олександр Пономарів. «Суржик був, є і буде, він непереможний», – стверджує популярний телеведучий Сергій Притула. Є й серйозні наукові обґрунтування, які доводять що в недалекому майбутньому через інтенсивні процеси глобалізації і міграції населення уся мова людства – буде один глобальний суржик.

Та поки що патріоти рідної мови радіють: хоча й засмічено, спотворено, але не знищено! Не встигли. Мине час, стверджують вони, – і відродиться наша мова, очистяться наші національні джерела. Шлях до цього лежить через зростання загальної і мовної культури українців та їхньої національної свідомості.

Наприкінці хочеться нагадати й слова незабутнього Максима Рильського, який закликав плекати мову й полоти бур’ян, щоб вона була чистіше від сльози:

«Не бійтесь заглядати у словник:
Це пишний яр, а не сумне провалля;
Збирайте, як розумний садівник,
Достиглий овоч у Грінченка й Даля,
Не майте гніву до моїх порад
І не лінуйтесь доглядать свій сад».

Сергій МИКОЛЕНКО.

212 перегляди(ів)