Федір Габелко: 100 років від дня народження

Федір Габелко

В енциклопедії української діаспори, виданої 1995 року Федір Габелко – фотограф, видавуць та культурно-громадським діяч. Полтавський краєзнавець Петро Ротач називає його літератором, актором і художником. Так хто ж він насправді Федір Габелко?

Федір Павлович Габелко (псевд. І.Мелетич, Ф.Лубенський, Федорко) народився 1 березня 1918 року у селищі Садчиківка Кустанайської області в сім’ї батьків, висланих з Полтавщини до Казахстану за участь у революційних подіях 1905 року. Мати Федора походила з колись заможного реєстрово-козацького роду Маздорів. Батько – Павло з роду рядового бідного козацтва займався хліборобством і кравецтвом. Проживала сім’я в селі Березоточа, що на Лубенщині.

Працюючи тяжко на землі Павло Габелко, як старший в сім’ї, допоміг одержати освіту своїм братам (Никифор став офіцером, а Махтеєв – священником), сестра Марія стала художником. Як членів Української Революційної Партії (РУП) їх було обвинувачено в участі у революції 1905 року і заслано до Сибіру і Казахстану. А Павла Габелка, як родича покараних, також вислали з сім’єю до Казахстану. Працював він у господарстві поміщика Садчикова (звідси село Садчикове). Там, десятим у родині і народився Федір Габелко. 1910 року поміщик Садчиков виїхав до Петербургу, а батькові Федора, в зарплату за добру працю, залишив «Заїмку».

Тяжкою працею Федорів батько розвинув своє господарство до поміщицьких розмірів, але в 1923 році радянська влада конфіскувала все його майно. Чудом вдалося сім’ї Габелків вчасно втекти і цим зберегти своє життя. Родина повертається в Україну, до свого рідного села Березоточу. З того часу почалось змінювання прізвища та території проживання, перебування завжди в страху, що влада може прислідити кожного і схопити під арешт.

Не дивлячись на такі тяжкі обставини життя, Федір Габелко закінчив середню школу в Березоточі, робітфак в Лубнах і поступити в місцевий педінститут. У 1936 році Федір Габелко переводиться в Харківський інститут кінофікації, який закінчує у 1938 році. Працює за фахом у місті Маріуполі.

Війну Федір Габелко зустрів в складі 135 полку АРГК, що стояв на бойовій позиції перед Любачевом (Львівщина).

На початку війни був призваний в армію і як людина з вищою освітою направлений у військове училище. В перші дні війни попав до полону і направлений в табір військовополонених. Сталося так, що Федору, який володів кінокамерою, прийшлося працювати помічником фронтового кореспондента, з яким дійшов аж до Дніпра. 1943 року Федір Габелко знову опиняється в таборі військовополонених. В своєму щоденнику він залишив спогади про своє перебування у концтаборі: «Не давали ні харчування ні води. Хто падав від виснаження, тих дострілювали… У таборі під голим небом зігнали 10-12 тисяч полонених. Брукв’яний суп-помиї давали нерегулярно. Прийшли дощі, холод, настигли різні хвороби. До грудня з 10-ти тисяч залишилось живими може 1000…».

Німеччина потребувала робочу силу. Під Різдво тих, хто залишився живим, розвезли на працю на заводи і фабрики. Федір Габелко попав на завод Краус Мафей, що у Мюнхені в гартувальний цех. В травні 1944 року він разом з товаришами здійснив втечу. Мандрували баварськими лісами на захід до швейцарського кордону. Кордон перейшли без труднощів, але швейцарські власті повернули втікачів до Німеччини. Знову в’язниця, допити, биття до непритомності, концтабір «Мозох». Потім була виснажлива праця в дортмундськіх копальнях, звідки під час бомбардування втік і до приходу американців перебував в с.Отентихль, де раніше працював.

По закінченню війни Федір Габелко поїхав у Ганновер, щоб забрати свою сестру Якилину, яка була під час війни вивезена в Німеччину, але запізнився. Її англійці видали совєтам, а його самого поліції також забрала до табору радянських громадян, призначених до виїзду «на родіну». Федір знову тікає з табору і через низку драматичних пригод, переходить кордон Чехословаччини і опиняється в Німеччині. Живучі в таборі для переміщених осіб, включається в українське церковно-громадське життя, займається видавничою справою, малярством. В Регензбурзі Федір Габелко вступає до художнього відділу місцевого університету.

Федір Габелко стає засновником першого в Австралії Товариства сприяння УНРаді та співзасновником Крайового комітету УРДП.

У 1949 році прибувши через Італію до Південної Австралії в місто Аделаїда, Федір Павлович одразу розпочав видавничу діяльність; друкував церковно-громадський місячник «Наш голос», журнал для ОУГА, деякі книжки. Заснував видавництво «Дніпро» і видав, за свідченням полтавського краєзнавця Петра Ротача, 16 українських книжок, в тому числі і збірку власних оповідань із життя остарбайтерів «Три хреста» (за підписом І.Мелетич). Як культурно-освітній референт при Управі Української Громади, він включився в громадську працю, став засновником Вокально-музичної, драматичної і хореографічної студії, переформував Театр малих форм, який став спроможний ставити поважний репертуар, навіть «Розгром» І.Багряного.

Після одруження з Філонілою Карюк Федір Габелко переїздить до Мельбурну, де бере участь у діяльності театру ім. Курбаса і у драматичному гуртку ім. В.Блавацького. Згодом родина Габелко переїздить до столиці Австралії Канберри, де Федір Габелко стає засновником першого в Австралії Товариства сприяння УНРаді та співзасновником Крайового комітету УРДП. працює кресляром-картографом і продовжує брати участь в політично-громадському житті. Видає журнали «Основа» та «Голос Громади», стає співзасновником Українсько-Австралійського Мистецького Товариства ім. М.Лисенка., що популяризувало українську культуру та мистецтво серед австралійців.

Федір Габелко
Федір Габелко зі своєю дружиною-соратницею Філонілою

Після виходу на пенсію Федір Павлович повертається до Мельбурну і знову активізує уже завмираюче українське політично-громадське і культурне життя. Зокрема він стає ініціатором заснування мистецького об’єднання «Вікторія», яке влаштовувало різні заходи з метою пропаганди українського мистецтва.

В листі до «Літературної Україні» Федір Габелко писав: «Живемо тут, а наша душа в Україні…”

Вогненні дороги світової війни назавжди розлучили його з Україною. Але рідна земля живе у його слові і картинах. Як журналіст і літератор Федір Габелко друкується в українській періодиці Австралії, пише гуморески, мистецькознавчі статті, замітки на громадсько-політичні теми. Продовжує займатися малярством. Він є автором олійних портретів Т.Г.Шевченка (1987), Симона Петлюри (1987), пейзажних картин і акварелей. Газета «Літературна Україна» писала: « Портрети наших світочів постають з-під пензля митця у якомусь особливому ракурсі. Вони ніби розмовляють з нами про щось найдорожче. Пригляньмось до них зором серця…». Оформив багато декорацій до вистав. З 1987 року Федір Габелко очолював Легіон імені Симона Петлюри.

В книзі Петра Ротача «Розвіяні по чужині» ми знаходимо відомості про дружину Федора Габелки. Філоніла Василівна Габелко (дів.пріз.Карюк) народилася 10 квітня 1931 року в селі Соколова Балка Новосанжарського району, що на Полтавщині. В Німеччині з 1943 року, де в повоєнний час закінчила українську гімназію у м. Ансбах. З 1949 року в Австралії. Після одруження в 1952 році з Федором Габелко виїхала до Аделаїди, де навчалася співу, а також брала участь в вокально-музичній, драматичній та хореографічної секції. В Канберри Філоніла Габелко, як співачка, виступає в симфонічному оркестрі та в ансамблі бандуристів імені М.Лисенка. Організує вокальну групу «Волошки», керує парафіяльним хором церкви св.Миколая. В Мельбурні стала диригентом хору Святопокровської парафії УАПЦ, бере участь в ансамблі бандуристок «Кольорит» та відомому в Австралії хорі «Чайка». Кавалер золотої медалі Т.Г.Шевченка.

В листі до «Літературної Україні» Федір Габелко писав: «Живемо тут, а наша душа в Україні. Тож нехай знають Ваші читачі, що є такі люди в Австралії. Є і надіються, що деякі політики в Україні нарешті прозріють і стануть патріотами. (газ. «Літературна Україна» 16 серпня 2007 рік.)

Скінчив свій земний біг Федір Павлович на сотому році життя 25 липня 1917 року.

Анатолій Чернов
Фото з інтернету
114 перегляди(ів)