Антон Макаренко: міфи і правда про педагога й письменника

13 березня виповнюється 130 років від дня народження нашого земляка, відомого педагога й письменника, випускника Полтавського учительського інституту Антона Семеновича Макаренка.

За життя педагог-новатор зазнавав постійного цькування, а після смерті його ідеї стали предметом глибокого вивчення хіба що в інших країнах. На батьківщині ж їх викривають, спотворюють, а постать обклеюють різного виду ярликами, далекими від істини. Свого часу з Макаренка зробили радянського ідола, тепер же його “розвінчують” та звинувачують у тому, що він, працюючи в колоніях для малолітніх правопорушників, нібито запроваджував диктатуру, примусову працю й т. д., й т.п. Макаренку дорікають навіть за те, що він уникнув сталінських репресій. Хоча не всі знають: ордер на арешт йому виписували двічі, й “урятувала” чесне ім’я педагога лише раптова смерть від серцевого нападу в підмосковній електричці 1 квітня 1939 року…

Трагедія А. С. Макаренка в тому, що його й досі цькують. Нещодавно на адресу редакції надійшла стаття місцевого краєзнавця, в якій він називає Макаренка “малоросом”, “довіреним вислужником Москви” та звинувачує, що той виховував у своїй колонії майбутніх будівників комунізму. Даруйте, а кого міг виховувати радянський педагог, працюючи в державних закладах? Звичайно ж, не борців за незалежну Україну. Кого виховували українські школи часів СРСР аж до початку 90-х років включно? Це зараз, через 25 років української незалежності, усі ми стали такими сміливими, свідомими й патріотичними, що не соромимося дорікати людям, які жили в непрості часи сталінського терору й ризикували будь-якої миті опинитися за гратами чи й узагалі бути розстріляними. Чому ми забуваємо, що видатні особистості (якими б видатними вони не були) – це не ідоли, а передусім люди?

Щоб розвіяти міфи та розповісти правду про Антона Семеновича, ми звернулися до відомого макаренкознавця, віце-президента Міжнародної макаренківської асоціації, доктора педагогічних наук, доцента, завідувача й професора кафедри педагогічної майстерності та менеджменту імені І. А. Зязюна Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Андрія ТКАЧЕНКА. Принагідно зазначимо, що Андрій Володимирович упродовж кількох десятиліть вивчає життя й діяльність нашого видатного земляка, при цьому послуговується виключно історичними джерелами, передусім знайденими в архівах працями, листами та іншими записами самого Макаренка. Приміром, якщо у виданому за радянських часів восьмитомному зібранні творів А.С. Макаренка (на сьогодні єдине повне зібрання російською мовою) міститься близько 400 праць педагога, то завдяки А. В. Ткаченку та іншим дослідникам уже відомо про 890 різного роду текстів Макаренка.

Письменник, а вже потім педагог

– Одразу зауважу, що мені хотілося б уникнути штампів: “видатний педагог”, “педагог-новатор” і т. д., – починає розмову науковець. – До речі, сам Антон Макаренко називав себе не педагогом, а письменником. У 1914 році він, маючи за плечима дев’ять років педагогічної роботи спочатку в Крюківському, а потім у Долинському залізничних училищах, вступив до щойно відкритого Полтавського учительського інституту. Макаренкознавці одностайні в тому, що навчання в інституті Антон Семенович хотів використати як своєрідну сходинку до омріяного ще з юності університету.

А. С. Макаренку не судилося навчатися в університеті, і все ж він відбувсь як письменник. Його твори “Педагогічна поема”, “Книга для батьків”, “Прапори на баштах” написані барвистою мовою, читаються легко й на одному диханні. Орден Трудового Червоного Прапора він теж отримав за свою літературну діяльність.

– Твори А. С. Макаренка написані російською мовою зі вкрапленнями в текст українських слів і висловів. Сучасники розповідають про його суперечки з українськими “самостійниками”. Чи був Макаренко “малоросом”, що зрікся своїх національних коренів?

– Антон Макаренко – росіянин за національністю. Його батько, уродженець Харкова ¬– традиційно русифікованого міста – мав прізвище Макаренко з наголосом на третьому складі (типово російський варіант), який потім змістився на другий. У 1901 році сім’я переїхала з Харківської губернії на Полтавщину в посад Крюків неподалік Кременчука. А. С. Макаренко в “Книзі для батьків” та повісті “Честь” зазначав, що батько був “бідним робітником” у залізничних майстернях. Насправді ж він був малярем – кваліфікованим ремісником, фахівцем-професіоналом, що належав до так званої робітничої аристократії з відповідною оплатою праці.

– Тобто це черговий міф?

– Не важко здогадатися, як він виник і чому: в умовах “класової боротьби” А. С. Макаренко змушений був перестраховуватися.

У родині Макаренків розмовляли російською мовою, читали російську літературу. Зрештою, Антон Семенович здобув фах учителя російської словесності. При цьому він чудово знав і при потребі використовував українську мову. Збереглося чимало документів, написаних ним українською. Наведу тільки один факт: у керованій ним комуні – знову таки в русифікованому Харкові – український літературний гурток налічував 56 членів, тоді як російський – лише 18. Взагалі Макаренко створив інтелектуальний продукт загальнолюдського масштабу: безпрецедентно ефективну педагогіку, яка у різних куточках планети асоціюється саме з Україною. То чи не зробив він для світової слави нашого краю більше, ніж сотні й сотні галасливих «патріотів»?

Певний час у колонії ім. Горького, що діяла під Полтавою спочатку в с. Триби, а потім у с. Ковалівка, працювала Оксана Іваненко, майбутня українська письменниця і щира прихильниця Макаренка. Хотів би принагідно згадати й столяра колонії Гордія Никифоровича Єрісова. Його донька Людмила Гордіївна тривалий час викладала в Полтавському національному технічному університеті.

Його вчителі

– Загалом Антона Семеновича Макаренка постійно оточувало багато яскравих особистостей, – продовжує А. В. Ткаченко. – Він і сам був такою особистістю. Невисокий на зріст, непоказний, сором’язливий, Антон Семенович мав неабияку внутрішню міць, що мимоволі притягувало до нього інших.

Вивчаючи життя й діяльність А. С. Макаренка, я досліджував долі його вихованців і вчителів. У Полтавському учительському інституті гімнастику й військовий стрій викладав підполковник, дворянин Василь Юліанович Шереметов (1876–1921). Як з’ясувалося, цю діяльність він поєднував зі своєю основною службою – посадою офіцера-вихователя і вчителя фехтування в Петровському Полтавському кадетському корпусі.

У 1919 році кадетів евакуювали на Північний Кавказ, а потім у Крим. Після розгрому армії Врангеля в 1920 році Шереметов не емігрував за кордон, а вирішив повернутися до родини в Полтаву. Однак не судилося: його розстріляли більшовики.

Дослідники діяльності Макаренка вважають, що керівник колонії для малолітніх правопорушників застосовував суто військові атрибути виховання під впливом свого брата Віталія Семеновича, офіцера царської та Білої армії. Та як знати, можливо, найпершим, хто вплинув на загальні уявлення А. С. Макаренка, був саме Шереметов. Правда, сам Макаренко у 30-ті роки посилався на… праці Енгельса.

Ще одним учителем Макаренка був Михайло Тихонович Квятковський (1889 – 1951), якого характеризують як високоосвіченого науковця. Коли у 20-х роках почалася масова українізація навчальних закладів, він змушений був залишити Полтаву й переїхати до підмосковного Кучина. Мені вдалося в соцмережах розшукати правнука Квятковського, відомого одеського журналіста і письменника Євгена Деменка. Він навіть не знав, що його прадід навчав Антона Макаренка.

Світові постав невідомий Макаренко

– Чому діяльність Макаренка, його ідеї оповиті численними міфами?

– Він жив в умовах тоталітарної держави, тож змушений був маскуватися, приховувати свої справжні погляди й переконання.

Неабияку роль в “ідолізації” Макаренка відіграла його дружина Галина Стахівна Рогаль-Левицька (за першим чоловіком Салько). Член партії, вона всіляко оберігала безпартійного Макаренка від можливих репресій з боку влади. При цьому безкомпромісно редагувала його твори. Після смерті Антона Семеновича вона фальсифікувала багато місць із його творів. Дійшло навіть до того, що один із листів чоловіка, в якому він зізнається їй у коханні, вдова переінакшила й доповнила словами: “Мой мир – это мир точной сталинской (згодом – ленинской) логики”. У 2003 році “Педагогічну поему” без купюр видали в Росії. Нове видання містило як окремі абзаци, так і цілі глави, невідомі пересічному читачеві раніше, й збільшилося за обсягом на чверть! Невдовзі книгу переклали та видали італійською мовою. В Україні поки що цього не зроблено.

Галина Стахівна й Антон Семенович прожили в громадянському шлюбі 8 років, та побралися лише у 1935 році, коли він став отримувати непогані гонорари за літературну діяльність. Жінка подбала й про свого сина від першого шлюбу та онуків, вона хотіла, щоб праці Макаренка, його рукописи приносили їм прибуток. А тому не знищила найбільш ризиковані рукописи Макаренка, а запакувала їх та поклала на зберігання до окремого архівного фонду. А в заповіті написала: відкрити через 30 років після її смерті.

У 1993 році (Салько померла у 1962-у) провідні макаренкознавці світу Гьотц Хілліг (Німеччина) і Світлана Невська (Росія), виконуючи волю покійної, відкрили запечатаний фонд й дістали рукописи. І були, м’яко кажучи, здивовані. Світові постав зовсім інший Макаренко: з його глибокими думками про суть радянської ідеології, з ідеями виховання, з болем про долю свого дітища – виховної колонії…

У Росії хвалять, а в Україні сварять

– Основний принцип виховної теорії А. С. Макаренка, – веде далі Андрій Володимирович, – формулюється дуже просто: необхідно виявляти якомога більше вимогливості до дитини й водночас – якомога більше поваги. Це універсальний принцип, який однаково підходить до виховання як у колонії, так і в родині, школі, колективі. Якби дорослі постійно послуговувалися ним, удалося б уникнути багатьох помилок.

Макаренко широко використовував принцип виховання через колектив і розробив різноманітні методи застосування цього принципу. Наприклад, тимчасові загони із тимчасовими командирами на чолі. Вони створювалися на короткий час для виконання певного завдання. Головним було не стільки виконання самого завдання, як виховний ефект. Кожен колоніст розумів, що рано чи пізно він теж очолить бригаду, і йому доведеться контактувати з підлеглими, віддавати вказівки, які ті можуть виконати, а можуть – ні. І кожен командир так само розумів, що в будь-який момент він опиниться в ролі підлеглого… Усе це й змушувало підлітків вибудовувати свої стосунки так, щоб уникати конфліктів, дорожити стосунками, дотримуватися дисципліни.

Ще один принцип виховання, який хотілося б згадати (бо насправді в Макаренка їх багато), це виховання через очікування радості, через мету, яку слід поступово наближати. Адже не маючи перспективи, не можна досягти успіху.

– Зараз Макаренку якраз і закидають, що він забивав вихованцям голови вірою в світле комуністичне майбутнє…

– Мета, до якої повинна прагнути дитина, може бути різною. Наприклад, закінчити школу, здобути професію, вступити до інституту. Але якщо людина живе без мети, її життя втрачає сенс.

– Мабуть, це те, що нині відбувається в українському суспільстві, коли люди зневірилися в майбутньому, стали озлобленими, ворожими один до одного…

– У Росії Макаренка називають “великим российским педагогом”. Але він жив і працював в Україні, зокрема у нас на Полтавщині. Саме тут народжувалися й адаптувалися його ідеї й принципи виховання. Прикро, що в Україні ім’я Макаренка незаслужено паплюжать. Тобто у Росії його хвалять, а в Україні сварять.

Розмовляла Зінаїда МАТЯШОВА.

На фото: Антон Макаренко під час навчання в Полтавському учительському інституті.

А. Ткаченко в музеї А. С. Макаренка, створеному в ПНПУ ім. В. Г. Короленка.

Перший трактор у колонії. Фото з архіву науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету.

Останні видання “Педагогічної поеми” (без купюр) російською й італійською мовами.

286 перегляди(ів)