Матвій Погребінський: «Я перетворював злочинців у найчесніших людей…»

В перші березневі дні ми традиційно вшановуємо пам’ять видатного полтавця, педагога й письменника А.С. Макаренка, роковини якого припадають на 1 (13) березня. Однак при цьому забуваємо віддати належне непересічній і драматичній постаті ще одного нашого земляка, сучасника Макаренка, лубенчанина Матвія Самойловича Погребінського. Педагогічна і літературна спадщина цього педагога-чекіста й досі залишаються малодослідженими, і на фоні унікальності його педагогічного досвіду, як стверджують фахівці, постать самого Макаренка дещо тьмяніє.

Куратором трудової комуни Погребінського призначив
сам Генріх Ягода

Матвій Погребінський народився у 1895 році (точнішої дати невідомо) у містечку Белилівка Лубенського повіту на Полтавщині в багатодітній єврейській сім’ї Самуїла та Рози Погребінських. Мотя закінчив 3 класи початкового 4-класного міського училища в Лубнах, після чого працював у Лубнах конторником у мануфактурному магазині. Під час Першої світової війни був призваний у царську армію. Був поранений, лікувався у шпиталі Петропавловська де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною Анастасією. По тому працював лісорубом, вантажником, чорноробом на млині у Лубнах, контролером на лубенській біржі праці. Від 1919 року – у Робітничо-селянській червоній армії (РСЧА) – доглядач госпіталю евакопункту 14-ої армії, командир Бєлевського комуністичного загону в Тульській губернії, військовий комісар воєнних госпіталів та евакопунктів у Сибіру, голова воєнного трибуналу Семипалатинської губернської надзвичайної комісії (ЧК), політпрацівник Санітарного управління Західносибірського військового округу, помічник начальника Політінспекції Головного санітарного управління РСЧА. Член РКП(б) з листопада 1919 р. Призначений у центральний апарат ОГПУ в травні 1924 року. За наказом, підписаним заступником Дзержинського Генгріхом Ягодою, Матвій Погребінський 18 серпня 1924 р. на злеті своєї кар’єри в ОГПУ призначається куратором дитячої трудової комуни при ОГПУ. В цьому ж наказі зазначалося, що трудова комуна створюється ОГПУ для боротьби з малолітніми правопорушниками віком від 13 до 17 років і розраховується на 50 осіб.

Довелося грати роль «свого» серед чужих

Революції 1917 року, громадянська війна, політика воєнного комунізму та інші негаразди призвели до руйнування економіки країни, знищення звичного укладу життя, розпаду родинних зв’язків. На вулиці опинилися сотні тисяч позбавлених даху над головою дезаптованих особистостей, у тому числі – сироти, безхатченки, безпритульні, кількість яких у 1922 році сягала 7 млн. Їх асоціальна поведінка становила серйозну загрозу становленню постреволюційного суспільства. Основною формою боротьби з безпритульністю стали дитячі виховні установи інтернатського типу – дитячі будинки, трудові комуни, школи-колонії, школи-комуни, дитячі містечка, що готували своїх вихованців до трудової і громадсько-корисної діяльності.

Педагогічна теорія в цій справі виявилася безсилою, а ефективність практичних дій потребувала перевірки досвідом. Будучи від природи людиною непересічною і творчою, М.С. Погребінський почав із вивчення майбутнього «контингенту». Не одну ніч провів чекіст серед безпритульних біля асфальтових котлів, видаючи себе за «свого», проникав у грабіжницькі шайки, ходив по притулках, камерах домзаків, розмовляв з їх мешканцями. І напружено розмірковував над тим, якою має бути система роботи з безпритульними дітьми та малолітніми правопорушниками. Як людина практичного складу розуму Погребінський дійшов висновку, що організовувати роботу доведеться інакше, ніж в установах Наркомпросу. Там вихованців надмірно опікують, їм дають все готове, але ж у злодіїв і без того переважають паразитичні нахили. Ні, в трудкомуні нехай підлітки все для себе роблять самі, – вирішує Погребінський. Головне ж – праця, набуття професії та повна добровільність перебування в колективі. Категорично – ніякої охорони, ніяких грат, ніякого примусу. І зовсім вже несподівана думка: використовувати схильність малолітніх правопорушників до злодійської романтики. Вони ненавидять «лягавство» (зраду «своїм») – а що, як направити цю ненависть проти тих із них, хто стане порушувати статут комуни? Змусити злодійський «кодекс честі» перетворити в корисний інструмент спільного життя, що дозволяє виховати почуття товариськості, взаємодопомоги і підтримки? Цей педагогічний прийом, за нинішньою термінологією – “ноу хау” Погребінського – ніколи раніше не застосовувався в педагогіці.

Життям комуни керували самі вихованці

М. С. Погребінський узявся за доручену справу із більшовицьким завзяттям. За 27 км від Москви у селі Костіно, що поблизу залізничної станції Болшево, була створена Трудкомуна імені Г.Г. Ягоди ОГПУ─НКВС СРСР № 1, відома тепер як Болшевська комуна. Цей новостворений заклад був зовсім не схожий на виправні установи, місця позбавлення волі чи примусових робіт. Із сучасної точки зору, його правильніше було б означити як осередок суспільства з цілком нормальним і навіть бажаним способом життя.

Погребінский висунув такі правила життя в Болшевскій комуні: 1) відсутність охорони, взагалі всілякого примусу, добровільність знаходження вихованців у комуні; 2) трудова діяльність, що передбачає отримання кваліфікації і гідну зарплату; 3) відповідальність вихованців за свої дії не перед адміністрацією, а перед колективом комуни.

Погоджуючись з цими принципами, кожен новоприбулий, з одного боку, підкреслював добровільність свого вибору, з іншого – переймав цінності нової для нього групи людей. Значну роль в досягненні успіху комуни відіграла продумана М. Погребінським структура установи. На чолі комуни стояли загальні збори членів, які були вищим органом самоврядування. Крім них, існувала активна комісія, що складалася з п’яти чоловік і виконувала функції виконавчого органу, а також інші комісії. Була, приміром, конфліктна комісія, яка допомагала “розрулити” ситуацію в разі неминучого виникнення якихось проблем. Таким чином, життям комуни, побудованому на демократичних принципах, керували самі вихованці. Самоврядування закріплювалася в статуті комуни, згідно з яким «завідувач не має права провести той чи інший захід без затвердження його загальними зборами».

Вік вихованців в Болшевскій комуні варіювався від 16 до 21 року. Термін перебування в колонії становив в середньому два-три роки. Але, як показав досвід, при досягненні граничного віку перебування в колонії вихованці її не покидали. За період діяльності комуни чисельність вихованців постійно зростала (від 54 чоловік в 1924 р., до 5000 чоловік в 1936 р.). Сімейних комунарів з кожним роком так само ставало більше (від 2-х сімей в 1928 р. до 1000 сімей в 1936 р.). Кожна молода сім’я отримувала окрему кімнату. Збільшення колективу комуни не тільки не послабило її підвалини, а й навпаки, зміцнило їх. Комуна розвивалася, для забезпечення зростаючого колективу роботою були побудовані три фабрики: трикотажна, взуттєва і конькова.

У 1930 р. в комуні відкрили технікум, що послужило початком формування колективів з більш високим рівнем організації, ніж ті, що формувалися раніше на базі школи. Процес перевиховання в комуні отримав гучну назву – «перекування». Це відповідало духу епохи індустріалізації. На практиці «перекуватися» – означало отримати як мінімум семикласну освіту, придбати професію і почати чесно трудитися.

Зарплата комунарів була вдесятеро вищою від зарплати звичайного інженера

Болшевська комуна стала візитною карткою країни, туди возили іноземців, сам Бернард Шоу після її відвідування був у захваті від цього грандіозного соціального експерименту. Знайшовся тільки один прозаїчно налаштований американець. Ним виявився професор Дж. Дьюї, який задав нескромне запитання: наскільки доцільно ставити злочинців у такі умови, які абсолютно недоступні чесним громадянам країни?

Справді, для більшості громадян поза межами комуни такі умови життя були недоступні. Болшевці працювали в майстернях, виготовляючи продукцію для спортивного товариства «Динамо». Їхня праця оплачувалася спеціальними грошовими знаками – бонами, цінність яких була набагато вище державного рубля. На ці гроші у магазинах, розташованих на території комуни, можна було купити такі ж дефіцитні речі, як у торгсині за долари. Ставки ж комунарів коливалися від 50 до 250 рублів на місяць. Зі звичайних громадян таких грошей не отримував ніхто, фактична зарплата середнього інженера була разів у 5-10 нижча від зарплати Болшевского комунара.

Трудова комуна забезпечила динамічний розвиток селища Болшево, який збагатився унікальною інфраструктурою (стадіон, підприємства культури і побуту, житлові багатоповерхові будинки). Були відкриті дитячі ясла, школа, лікарня, діти комунарів могли відпочивати у піонерському таборі, а їхні батьки за профспілковими путівками – у престижних санаторіях країни. Сьогодні це історична частина наукового міста Корольов, крупного науково-виробничого центру Росії.

Саровською колонією керував колишній в’язень Бутирської тюрми

Але досягнення Погребінського як організатора освіти не обмежуються Болшевского комуною. Вже за життя він став людиною-легендою. Друзі, включаючи Максима Горького, називали його Мотя-міліція. За «кресленнями» Погребінського були побудовані так звані «фабрики людей» по всій країні. Одна з таких «фабрик» – Саровська дитяча трудова колонія (місто Саров, Росія), створена в роки служби Погребінського керівником Горьківського ОГПУ-НКВД.

Колонія проіснувала з 1935 по 1938 рік. В її справах Погребінський брав найактивнішу участь – не стільки за службовим обов’язком, як за душевною потребою. Поняття колонії і комуни різнилися: комуна передбачала більш високий ступінь самоврядування. І хоча в Сарові була колонія, режим в ній був далеко не тюремний. Після роботи і навчання хлопці могли займатися в численних гуртках, влітку працювала човнова станція, взимку організовувалося масове катання на ковзанах, регулярно показували кіно. В члени колонії приймали на її загальних зборах, і були діти, які перебували в статусі лише «кандидатів у члени колонії». Якщо хтось поводився вельми неправильно, то його могли виключити з членів колонії і направити в іншу, з більш суворим режимом. Багатьох порушників, наприклад, висилали в Архангельську колонію, але бували випадки, коли, «скуштувавши» принади істинно суворого режиму, відіслані порушники просилися назад. Деяким із них, за схваленням Погребінського і згідно рішення загальних зборів колонії, було дозволено повернутися.

На чолі Саровской колонії Погребінський поставив свого колишнього вихованця з Болшевского комуни Олексія Погодіна (він взяв його в комуну з Бутирської в’язниці, де той сидів за численні крадіжки). Тож не дивно, що багато зі зробленого в Саровской колонії дуже нагадувало зроблене Погребінським у Болшево. Навіть виробничу спеціалізацію саровці вибрали таку саму. У Болшево комунари виготовляли спортивний інвентар, в тому числі ковзани; в Сарові також взялися будувати «завод ковзанів», правда – так уже склалися обставини – тут не встигли виготовити жодного конька.

У самому Сарові про Погребінського ходили легенди. На прохання жителів міста навіть ставилося питання про перейменування міста Сарова в Погребінськ. Городяни із захопленням вітали Погребінського, коли він приїжджав із Нижнього Новгорода взимку на аеросанях інспектувати справи в колонії; згадували, як він ходив разом з Валерієм Чкаловим в розташований поблизу міста ліс із рогатиною на ведмедя. А коли в колонії почали будувати новий завод (той самий, для виробництва ковзанів), то заклали його корпус у вигляді літери П, зрозуміло, на честь кого…

Навіть фільм не врятував життя прототипу головного героя

У 1931 році на екрани вийшов перший в країні звуковий фільм «Путівка в життя», драматична історія про перевиховання підлітків в Болшевского трудовій комуні імені Г. Г. Ягоди під керівництвом М. С. Погребінського. У головній ролі чекіста, організатора трудової комуни Миколи Сергєєва (прототипом якого був Матвій Погребінський) знявся Микола Баталов (1899─1937). У 1932 році фільм заслужив нагороду I-го Міжнародного кінофестивалю у Венеції, після чого пройшов по екранах 107 країн світу і приніс міжнародну популярність радянському кінематографу. Фільм був куплений для показу 26 країнами.
4 квітня 1937 року, коли гігантський масштаб репресій охопив усі регіони і всі без винятку верстви суспільства, Матвій Погребінський, який займав з липня 1933 р. посаду повноважного представника ОГПУ і начальника УНКВД Горьківської області, не чекаючи арешту, застрелився.

Відомо, що він залишив листа Сталіну, в якому написав: «Однією рукою я перетворював злочинців у найчесніших людей, а іншою був змушений, підкорюючись партійній дисципліні, навішувати ярлик злочинців на найшляхетніших революційних діячів нашої країни». Кажуть, що декілька разів уважно прочитавши цього листа, Сталін вимовив: «Дарма поспішив. Він би ще багато чого розповів…».

Книжки М. Погребінського були вилучені і поміщені в спецхран, а пам’ять про Болшевску комуну була стерта, як і багато інших сторінок драматичної вітчизняної педагогіки. 9 грудня 1939 роки з’явився наказ про ліквідацію всіх, включаючи Болшевску, трудових комун. Доля багатьох комунарів трагічна…

Повсталий із забуття

Про власний новаторський педагогічний експеримент М. С. Погребінський розповів у своїх книжках «Трудова комуна ОДПУ» (1928) і «Фабрика людей» (1929). А пізніше, в 1936 році, в серії «Історії фабрик і заводів» вийшла книжка «Болшевці» під редакцією Максима Горького.

Проте ім’я Матвія Самойловича Погребінського широкій педагогічній громадськості сьогодні маловідомо. Невідома навіть точна дата народження педагога-чекіста. Довгий час було невідомо й місце поховання М. С. Погребінського. Ховали, точніше, закопали його таємно – на Бугровскому кладовищі в Нижньому Новгороді. Потім на цьому місці поховали іншу людину і, зрозуміло, ніякої таблички, що там похований Погребинський, не поставили. Незважаючи на те, що архів кладовища до 1952 року згорів, в 2012 році місце поховання Погребінського знайшов відомий російський некрополіст Сергій Баєв, автор сайту «Нижегородський некрополь».

Підняти із забуття ім’я Матвія Погребінського допоміг вчений Марбурського університету Гьотц Хілліг. В своїй книжці «У пошуках істинного Макаренка» (2014) він вперше зумів подолати вузьку область макаренкознавства, проаналізував безліч архівних та друкованих джерел, виявивши «ліквідованих» з політичних причин особистостей та їх внесок у світову і вітчизняну педагогіку.

Тож згадуючи А.С. Макаренка, не будемо забувати й про драматичну долю іншого нашого земляка, педагога-чекіста М. С. Погребінського та його унікальні педагогічні здобутки.

Владислав СМИРНОВ.

На фото: 1. Кадр із фільму “Путівка в життя”.

2. Матвій Погребінський (фото з Інтернету).

3. Максим Горький і Матвій Погребінський (фото з Інтернету).

103 перегляди(ів)