Життєві шляхи шофера, директора, автомобіліста

Днями виповнюється 100 років від дня народження нашого земляка Анатолія Анатолійовича Смирнова, заслуженого автомобіліста України, директора першого в області Кременчуцького автотранспортного підприємства вантажних перевезень (1958─1963).

Анатолій Смирнов народився 3 (16) серпня 1918 року в Кременчуці, в сім’ї збройового майстра Кременчуцького арсеналу Анатолія Васильовича Смирнова. Мати, Софія Іванівна, була дочкою організатора будівництва та виконавця робіт на залізниці «Харків-Кременчук», інженера Івана Чибісова. Після трагічної смерті батька в 1927 році 13-річним хлопчиком Анатолій був прийнятий на роботу слюсарем заводу дорожніх машин. У тодішньому Кременчуці безкоштовну освіту можна було отримати лише українською мовою. Та українська освіта не завадила Анатолію вступити і успішно продовжити навчання в Лісомеханічному технікумі в Москві.

У 1938 році Анатолій Смирнов за направленням приступив до роботи техніком-механіком ліспромгоспу в селі Кухтерін Луг Свободненського району Амурської області. Уже через рік молодий спеціаліст був переведений на роботу контрольним майстром на авторемонтний завод в Улан-Уде тодішньої Бурят-Монгольської АРСР.

Анатолій Смирнов
Анатолій Смирнов

У 1939 році був покликаний на військову службу. З вересня 1939 по жовтень 1942 Смирнов А. А. – автомеханік, сержант ВПС 32-го окремого авіаційно-технічного батальйону. З жовтня 1942 по червень 1946 служив на Північній Тихоокеанської флотилії (3-тя авіабаза ТОФ) автомобільним техніком, старшим сержантом ВПС. Брав участь у бойових діях проти мілітаристської Японії, нагороджений медалями.

Вивчитися на шофера було непросто. Ще важче було ним працювати

Це нині наші міста потерпають від хронічних автомобільних заторів, автомобілі виготовляються і продаються мільйонами, а шофером і водієм вважає себе кожен, хто більш-менш часто сідає за кермо. Але якихось 60 років тому все було зовсім інакше.

60 років тому, у вересні 1958 року в Кременчуці було створено перше в Полтавській області автотранспортне підприємство (автобаза Раднаргоспу). Новостворене підприємство було потрібне для перевезення автомобільним транспортом різноманітних вантажів, а також зберігання, технічного обслуговування і ремонту рухомого складу. Його організатором і першим керівником став 40-річний кременчужанин Анатолій Смирнов.

У повоєнний період типовий шофер являв собою такого собі «загартованого в боях» вже немолодого чолов’ягу, готового до будь-яких випробувань і небезпек, що підстерігають його в дорозі. Навчанням шоферів займалися тоді армія, система ДТСААФ, професійні технічні училища. Якщо вам трапиться на очі підручник шофера того часу, знайте, що перед вами свого роду стисла технічна енциклопедія, викладена простою обивательською мовою. Вона розповідає не лише про будову конкретного автомобіля, а й про фізичну природу речей, хімічних процесів, що відбуваються при створенні тих чи інших компонентів автомобіля. І курсант був зобов’язаний все це знати, щоб дослужитися до високого звання шофера! Довгий час у повоєнні роки автомобіль і людина, яка ним керує, залишалися дивиною для більшості жителів радянської глибинки.

Між тим і вік водіїв, і вимоги до професії змінювалися. На початку шістдесятих років за баранки вантажівок сіли молоді люди, що тягнулися до всіляких технічних новинок, такі собі ідеологічно підковані романтики. Багато з них пройшли школу підняття цілини або далекої півночі. Принагідно згадаймо «не страшны тебе ни дождь, ни слякоть» з «Пісеньки шофера» Олексія Вінницького – популярний хіт початку 60-х років!

Технічний прогрес зробив величезний внесок в моторизацію країни, перетворивши професію шофера з екзотичної і складної в масову і звичайну – професію водія. Водії вже не зобов’язані були працювати механіками. У країні створювалася злагоджена система автотранспортних підприємств, автобаз, автопарків та станцій техобслуговування. Але багато проблем залишалися: розбиті дороги, горезвісний радянський дефіцит, в тому числі й на запчастини до авто. Також додаткову небезпеку для водіїв, становили злочинці різних мастей: від простих гопників до псевдодаїшників. Тоді на дорогах подібних «товаришів» було більш ніж достатньо, тож водії-професіонали змушені були постійно перебувати у «підвищеної бойовій готовності» і тримати під сидінням на всяк випадок монтировку…

Як усе починалося

Анатолій Смирнов очолив Кременчуцьке автотранспортне підприємство вантажних перевезень у складний час. Ставка на відновлення народного господарства у післявоєнний період була зроблена на автомобільний транспорт. В результаті німецько-фашистської окупації Кременчука житловий фонд міста був знищений майже на 95%, були зруйновані 93 промислових підприємства, всі культурно-освітні та навчальні заклади, вокзал і залізничні колії, електростанція, міст через Дніпро. Загальна сума збитку становила понад 1 млрд. рублів (а радянський рубль тоді був на рівні американського долара!). Тоді, в 1958 році, дирекція АТП розташовувалася на теперішній вул. 40-річчя ДАІ. Автостоянки, автозаправну станцію, авторемонтні майстерні, склади, офісні приміщення, актовий зал, бібліотеку – все це зводили «з нуля», в чистому полі за активної участі самого директора і всього колективу підприємства.

Анатолій Смирнов

Спочатку АТП був автобазою Раднаргоспу, потім воно розрослося до автокомбінату, що налічував кілька автобаз із загальною кількістю понад 800 одиниць вантажних автомобілів різних марок. Саме вони – ГАЗи, ЗІСи, ЗІЛи, МАЗи, КрАЗи – забезпечували постійно зростаючі потреби індустрії Кременчука, який будувався і розвивався. Як налагодити безперебійну роботу кожного авто, як забезпечити безпеку водіїв, як організувати злагоджену роботу обслуговуючого персоналу – ці та безліч інших проблем лягли на плечі молодого директора. Став у нагоді багаторічний досвід роботи начальником транспортного цеху заводу «Дормаш», де Анатолій пропрацював після демобілізації з армії з 1946 по 1958 рік.

Високе почуття обов’язку, ініціативність і відповідальність за доручену справу, вимогливість і принциповість були характерними рисами директора Смирнова. Незабаром за його ініціативою на задньому борту кожного автомобіля автобази був написаний слоган, актуальний для кожного шофера і сьогодні: «Культура водіння – гарантія безпеки».

Анатолій Смирнов

Засекречена НС державного масштабу

«Раньше думай о Родине, а потом о себе!» – так виховувала радянська система будівників комунізму. І таке виховання давало свої результати. З якою самовіддачею працювали тоді люди! Складалося враження, що вони й справді забували про сім’ї, про дітей, які чекають на них удома – їхня робота була сенсом їхнього життя. Саме так, забуваючи часом про сім’ю й домашні проблеми, звик працювати й Анатолій Смирнов. Пригадується неординарний випадок, який трапився в Кременчуці 24 травня 1963 року.

Тоді по радіо пролунало повідомлення міського штабу цивільної оборони про те, що прорвало греблю Кременчуцької ГЕС і вода незабаром затопить місто. Всім громадянам наказувалося терміново евакуюватися на Піщану гору, а мешканцям Крюкова – на Дєєвську. Згодом, з’ясувалося, що це була помилкова тривога. Але в місті зчинилася паніка! Містяни знали про таку загрозу: тоді відповідально ставилися до занять з цивільної оборони, які проводилися в усіх навчальних закладах, на всіх підприємствах. Кременчуцька гребля, зведена 1961 року, була частиною Кременчуцького водосховища, найбільшого з усіх штучних морів Дніпровського каскаду. Мільярди тонн накопиченої у сховищі води були підняті за допомогою намивної піщаної (!) греблі на висоту 17 метрів. Було відомо також, що в разі аварії час добігання проривної хвилі до Кременчука становитиме 18 хвилин, причому висота хвилі прориву в місті сягатиме 7 м. Скільки біди може накоїти така катастрофа, можна було лише уявити!

І от про прогнозовану надзвичайну ситуацію повідомляє міське радіо: греблю прорвало. Заводи зупинилися, працівники кинулися тікати, продавці залишили відкритими свої магазини, дітей у школах відпустили додому, радячи бігти на Піщану гору… Всі бігли по вулицях у нагірну частину міста, куди дніпровська вода не могла дістатися. Люди рятували своє життя. З лікарень тікали хворі, у декого, хто не міг швидко пересуватися, не витримувало серце… Що ж відбулося насправді? Виявилося, що республіканський штаб цивільної оборони проводив планові навчання в Кіровоградській області, а Кременчуцький штаб ЦО (це вже інша, Полтавська область!) про це не попередили. Черговий, який ніс службу біля пульту керування, почувши в навушниках «Увага, прорвало греблю водосховища…», за інструкцією, не вагаючись, увімкнув аварійне повідомлення в радіовузол міста. І почалося…
В умовах надзвичайної ситуації директор Смирнов усі вантажівки, які були на той час в АТП, направив у «затоплювану» частину міста. Там у них стрибали, заскакували городяни. Десятки вантажних машин одна за одною відвозили людей на Піщану гору, потім знову їхали вниз за тими, хто залишився…

– Один шофер, згадує син директора, Владислав Смирнов, – мені потім розповідав, що він міняв спущене колесо. Коли почув про небезпеку, швиденько прикрутив запаску і помчав на Піщану гору. Виїхав на гору в район Водоканалу, дивиться – а в його машині повний кузов народу. Коли і як вони там опинилися – він і не помітив…
«Іронія долі, – продовжує Владислав Анатолійович, – полягала в тому, що в затоплюваній частині міста стояв наш будинок (особняк) і мама була вдома, оскільки їй потрібно було на роботу на другу зміну. Вона поралася по господарству, радіо не слухала. Дізналася про тривогу, лише коли вийшла на вулицю, щоб іти на зміну. Потім, увечері, вдома був невеликий скандал. Мама плакала і докоряла батька, що він рятував «населення», але не подумав ані про свою дружину, ані про свого сина. Я тоді не дуже переймався цією проблемою: був занадто юним і вважав, оскільки все обійшлося, то й годі про це говорити. Але осад на душі залишився, і надалі ми вдома до цієї теми намагалися не повертатися.

Незабаром з Києва приїхала урядова комісія. Шкода, що зняли з роботи першого секретаря Кременчуцького міськкому партії, Героя Радянського Союзу Олексія Барвінського. Хоча його в той день в місті взагалі не було: він був у відрядженні в Полтаві. Але потім його призначили директором моєї школи. Ну, і всю команду Барвінського міцно взяли в лабети. Почистили склад міськкому партії, Ревізійної комісії, в якій перебував мій батько, і т.д. Новий секретар Михайло Козенко тягнув своїх вгору. Мій тато з ним не дуже ладився, на відміну від Барвінського. Незабаром і Барвінський поїхав на першого секретаря в Ялту, а ми поїхали в Полтаву…

На завершення роботи цієї комісії в Будинку офіцерів (головний зал засідань міської влади) відбувся партійно-господарський актив міста. Як я розумію, на цьому засіданні оголосили, що все там сказане становить державну таємницю і не підлягає розголошенню. Тому всі мої наївні дитячі спроби дізнатися у батька і його друзів-приятелів, про що там говорили і що вирішили, завжди наштовхувалися на похмуре мовчання».

Важка це справа ─ «вибивати» у міністра гроші…

У грудні 1962 року в країні почали утворювати укрупнені економічні райони, куди включали по кілька економічних адміністративних районів, що існували до цього. Проводилася так звана децентралізація керівництва країною і створення укрупнених раднаргоспів. Маючи досвід створення нових автотранспортних підприємств, А. А. Смирнов розробив свої пропозиції щодо вдосконалення роботи автотранспортної галузі в регіоні, які були схвалені керівниками Харківського раднаргоспу, до якого тепер належало і Кременчуцьке АТП. За фінансовою підтримкою харківське керівництво вирішило звернутися до Міністерства фінансів СРСР, яким керував випускник Харківського фінансово-економічного інституту, знаний учений-економіст В. Ф. Гарбузов (1911─1985). Підготовка до доповіді у міністра була ґрунтовною, із залученням провідних фахівців Харкова. А. А. Смирнов неодноразово їздив з Кременчука до Харкова для узгодження тих чи інших аспектів, виступав перед різними аудиторіями, готував схеми, діаграми, шліфував і коригував кожне слово доповіді. Нарешті, делегація в узгоджений день і годину прибула в Москву. В. Ф. Гарбузов прийняв харків’ян радо, добре, що в складі делегації були знайомі йому по Харкову люди. Уважно вислухав виступ А. А. Смирнова, дещо уточнив.

– Які ви, хохли, молодці! – посміхаючись, резюмував міністр. Потім узяв подану йому службову записку з проханнями про виділення коштів, розмашисто наклав резолюцію, вийшов з-за столу, вручив ходакам документ і, продовжуючи нахвалювати їхню ініціативу, проводив усіх до виходу. І вже в приймальні, коли двері за міністром в його кабінет зачинилися, делегати прочитали написане: «Не заперечую. В межах виділених асигнувань». Спробували було повернутися в кабінет, але секретарка стала муром: «Вибачте, міністр зайнятий!». З тим і повернулися додому. Зі схваленням. Але без грошей…

Ось як берегли тоді кожну державну копійку! Щоправда, ставлення А. А. Смирнова до високих можновладців, до тих, хто має приймати рішення, відтоді якось потьмянішало… До речі, про корупцію серед державних чиновників тоді й чутки не було.

Полтавські водії-старожили пам’ятають свого директора

Переїхавши із сім’єю в 1968 році до Полтави, А. А. Смирнов працював начальником транспортного цеху новоствореного заводу «Хіммаш», потім працював на керівних посадах у рідній йому автомобільній галузі. Старожили пам’ятають його як директора АТП 16064 (1968─1972), де він уперше в області організував контейнерні перевезення автотранспортом, директора Полтавського обласного підприємства транспортно-експедиційних операцій з обслуговування населення (1972─1975), директора Станції технічного обслуговування Полтавського обласного управління автомобільного транспорту (1975─1978). Остання посада А. А. Смирнова ─ інженер технічного відділу АТП 15327 (Полтавський автобусний).

Анатолій Смирнов

Остаточно Анатолій Анатолійович вийшов на пенсію в 1996 році, маючи стаж виробничої діяльності більше 65 років. Незабаром позначилися отримані ще під час війни поранення і хвороби – загострився туберкульоз. Помер А. А. Смирнов 19 березня 2001 року. Похований у Полтаві на Розсошенському кладовищі.

Замість епілога

Ми інколи називаємо їх героями епохи, що минула… Звичайних працівників і передовиків виробництва. Директорів заводів і фабрик, верстатників і водіїв машин. Голів колгоспів і звичайних тваринниць чи доярок. Адже це вони, не шкодуючи ані сил і часу, ані власного здоров’я розбудовували нашу державу, міцну, економічно розвинену, процвітаючу. Вони жили чесно, по совісті, і за це їм низький уклін нащадків…

Сергій МИКОЛЕНКО.

Фото із сімейного архіва В.А. Смирнова

187 перегляди(ів)