Історія, написана кров’ю. Спогади про Майдан 2013-2014 років

18 лютого виповнюється чотири роки від початку трагічних (і найганебніших для української корумпованої верхівки) подій – розстрілу тих, хто прийшов на Майдан у Києві.

На ранок 18 лютого Правий сек­тор та ВО «Майдан» оголосили «Мир­ний наступ» – багатолюдну ходу до Верховної Ради, де мала відкритися чергова сесія. Однак зранку вул. Грушевського виявилася перекритою вантажівками, а «Беркут» і міліція повністю оточили урядовий квартал з боку вул. Інститутської. Силовики перестали пропускати навіть працівників Верховної Ради!

Кілька тисяч протестувальників усе ж змогли прорвати один із міліцейських кордонів. Після цього й почалися сутички. Силовики майже впритул кидали гранати. Одному з тих, хто захищав Майдан, гранатою відірвало кисть руки. Багато людей отримали поранення, переважно в голову. Але «швидка» відмовлялася надавати допомогу пораненим.

Протестувальники зайняли Буди­нок офіцерів, де облаштували свій медпункт, а також будівлі КМДА, Го­лов­поштамту, консерваторії. О 16.00 у Києві зупинилося метро, а опівночі Майдан залишився без енергопостачання…

На ранок наступного дня стало відомо про 20 загиблих, переважно від пострілів у голову й груди. ЗМІ заявили про снайперів, які ведуть прицільний вогонь по беззбройних людях…

19 лютого влада оголосила про початок антитерористичної операції. Було перекрито в’їзд у столицю.

Увечері на екстреному засіданні Верховна Рада зобов’язала Кабмін, СБУ, МВС, Міноборони та інші «воєнізовані угруповання» негайно припинити застосування сили та зброї проти людей. За цю постанову проголосувало 236 із 238 присутніх. Але для вступу в законну силу її мав підписати голова Верховної Ради, який не був на засіданні.

Протистояння в столиці тривало аж до відсторонення 22 лютого Верховною Радою Віктора Януковича від виконання обов’язків Президента України та призначення дострокових виборів на 25 травня 2014 року. За зміни в країні своїм життям заплатили 82 українці (71 протестувальник та 11 правоохоронців), ще 622 отримали поранення. А в українському календарі 20 лютого було оголошено Днем Героїв Небесної Сотні…

Не роздумуючи, помчав у Київ…

Для Михайла Хвороста з смт Чутового Майдан почався з побиття студентів 30 листопада. 1 грудня він, як і тисячі українців із різних куточків країни, поїхав у Київ. Одразу записався до складу Полтавської сотні, яка базувалася в Жовтневому палаці. За будь-якої погоди вдень і вночі стояв на Майдані.

– Ні сніг, ні морози, які сягали мінус 27 градусів, ні атаки силовиків не зламали нашого бажання змінити країну, – говорить Михайло Петрович. – Пощастило мені бути на Майдані й у останні переможні та водночас трагічні дні.

18 лютого, пригадує чоловік, він саме був у Чутовому, тож про криваве побоїще дізнався з телевізійних новин. Уже наступного дня зранку помчав у столицю й побачив, що половину території Майдану зайняв «Беркут». Жовтневий палац, де жила Полтавська сотня, де зберігалися речі й документи побратимів, теж опинився в руках провладних сил.

– На той час чимало мітингарів отримали кульові поранення, – згадує М. Хворост. – Наприклад, Михайлу Костенку з Артемівки пластикова куля влучила в щоку й вибила зуб. Його забрали в лікарню, зробили операцію, але він звідти втік і повернувся на Майдан: із перев’язаною головою та розпухлою щокою. Він не міг ні їсти, ні говорити, ні сміятись. А ми постійно жартували, то він мовчки стусанів давав, щоб ми замовкли…

Події 18 лютого, коли майданівці відступали, залишаючи на території, зайнятій «Беркутом», убитих і поранених, показали, що найкращий порятунок від куль – бронежилет. Без нього ймовірність бути пораненим чи вбитим становить 50%. На всю Полтавську сотню було хіба що кілька бронежилетів, тож коли ми дізналися, що формується 14 сотня, а її членам видають каски й бронежилети, пішли записуватися.

Бійці 14-ї сотні цілу ніч із 19 на 20 лютого охороняли від тітушок дорогу до Михайлівського собору. Це була остання артерія, що зв’язувала Майдан зі світом, решта контролювалася спецпідрозділами міліції. О 9-й ранку полтавці, здавши чергування, пішли не відпочивати, а повернулися на позиції Полтавської сотні.

Полтавська сотня на чолі з сотником Анатолієм Ханком та Дмитром Коряком (він загинув на Донбасі) несла службу на лівому фланзі останньої барикади, що протяглася по діагоналі через Майдан від Будинку профспілок до консерваторії. Навкруги все було в диму.

«Там стільки нашого брата лежало…»

– На правому фланзі, – продовжує М. Хворост, – стояли найрішучіші сили Майдану: сотні із західних областей і Правого сектору. Їхній терпець увірвався після низки спроб «Беркуту» підпалити консерваторію. Там перебували близько 400 поранених, їх перенесли з палаючого Будинку профспілок. Майданівці почали наступ спонтанно і несплановано. Саме тоді й з’явилися вбиті.

Не зволікаючи, ми прийняли рішення теж іти в атаку. «Беркут» зустрів нас щільними рядами, але ми його все одно на лівому фланзі витіснили й змусили відступати Хрещатиком. Одну за одною ми відбивали раніше залишені барикади. Коли витіснили противника на Європейську площу, щільні ряди «беркутні» оголили свої фланги. Ми скористалися цим і оточили близько 200 бійців спецпідрозділу.

Вони зробили так звану двоповерхову черепаху: згрупувалися й закрилися щитами, виставивши їх один над одним. Ми почали кидати всередину коктейлі Молотова, й серед «беркутівців» почалася справжня паніка. Їхнє командування змушене було відкликати резерви з Маріїнського парку та захищати оточене зовні кільце. Їм удалося пройти до черепахи й почати колоною виводити оточених «беркутівців». А ми перестроїлися й атакували колону збоку.

Щільні ряди «Беркуту» втратили управління, й нам удалося взяти решту барикад по вул. Грушевського та заволодіти першою барикадою «Беркуту» – міцною, надійною, зведеною автокраном із фундаментних плит.

На цих позиціях ми зупинилися й зайнялись їх укріпленням. Години за дві «Беркут» остаточно залишив позиції (очевидно, провокуючи майданівців іти далі до Верховної Ради, в сектори, які добре обстрілювалися).

На Майдані не було армійської дисципліни й загалом якоїсь організації: усе вирішували гуртом, спонтанно. Тож саме там, біля барикад, порадившись, ми вирішили не йти далі, а повернутися назад на Майдан. Певно, це нас і врятувало, інакше могли стати Небесною Сотнею. Коли поверталися на свої позиції, не минули вул. Інститутської, де наступав правий фланг. Там стільки нашого брата лежало…

Цвіт нації

Пригадує Михайло Петрович і такий випадок:

– 22 лютого по обіді в сесійну залу КМДА, де Полтавська сотня відпочивала покотом на підлозі, зайшов італійський кореспондент і гучно запитав, хто розуміє італійську? Денис Прокопович, який лежав поруч зі мною, підвівся й запропонував свої послуги.

Поміж багатьох запитань кореспондента були й такі: «Це правда, що Майдан стояв три місяці?», «А чи правда, що люди не розходилися навіть у 30-градусний мороз?», «Чи правда, що кіоск у центрі Майдану ніхто не грабував?» Отримавши ствердні відповіді, італієць зазначив, що побував у багатьох гарячих точках, і цілісність торгових місць його чи не найбільше вразила.

У цей час у сесійній залі один із бійців грав на піаніно. Італієць підійшов ближче й запитав: «Це звучить музика Бетховена. То де ж ваші ноти?» Піаніст відповів: «Я Бетховена граю без нот».

Здається, це була остання крапля, що вивела італійця з рівноваги. «Що це за нація? – вигукував він. – Однозначно така високоінтелектуальна спільнота має бути в Євросоюзі».

Я це веду до того, що Майдан об’єднав високоосвічену культурну й патріотичну еліту України. Усі мої знайомі з Майдану пішли воювати на Схід України або стали волонтерами. Ніхто не залишився байдужим до подальших подій в Україні.

У Чутівському районі понад тисячу осіб мають вищу педагогічну освіту, половина з них працює в школах. І жоден не став майданівцем! Навіть якщо подумки хтось із учителів і був солідарним із патріотичними силами, то всіляко приховував це. А от на «антимайдан» приїжджали сотнями. Певно, схожа ситуація і в інших районах області. А зараз ці люди займаються патріотичним вихованням молоді…

Євромайдан – то вже історія. Про нього вже стільки написано й практично відтворено похвилинно… Гірше, що до цього часу в суспільстві не відбулося кардинальних змін. А досягти їх можна саме мирними протестами. На жаль, переважна більшість українців лише пасивно спостерігає, як олігархи продовжують збагачуватися. Людей хвилює хіба що розмір їхньої пенсії. Логічне запитання: а чи не марними були наші зусилля?

Записала Зінаїда МАТЯШОВА.
365 перегляди(ів)