Наш земляк Іван Бакало

12 лютого виповнюється 110 років від дня народження нашого земляка І. І. Бакала. Хто ж такий Іван Бакало?

Учений – економіст, педагог, громадський діяч Іван Іванович Бакало (псевдонім – Іван Мар’єнко) народився 12 лютого 1898 року в місті Миргороді. Середню освіту здобув у приватній київській гімназії М.Стельмашенка. По закінченню гімназії вступив до Київського Комерційного інституту на економічний факультет. Події 1917 року й подальших років, за словами професора Г.Костюка, «виривають його із студентської аудиторії і кидають у вир всенародного руху, у вир політичного і культурного життя тогочасної України. Цьому сприяли не тільки загальна атмосфера національного відродження, але і його особиста національна свідомість».

За словами самого Івана Бакала, цю свідомість він успадкував і від свого гімназійного учителя Івана Огієнка, пізніше професора і Митрополита Української Автокефальної Православної Церкви в Канаді Іларіона. Іван Бакало згадував, як десь 1914 року, його, 16-річного юнака, що вже нишком читав Шевченка, запросив до себе додому вчитель російської мови та літератури Іван Огієнко. «І раптом цей суровий і вимогливий учитель російської мови тут із своїми учнями просто й сердечно заговорив українською мовою. Це залишило враження на все життя, а також відбилося на рішення юнака восени 1917 року покинути інститут і віддати всі свої сили народові» (Г.Костюк).

Іван Бакало їздить по селам Полтавської і Київської губернії, пропагує, організує й очолює осередки українського шкільництва, просвітніх установ, кооперативних об’єднань, що стали першими ростками «повсталої з вікової неволі української держави». Одночасно він активний і в політичному житті. Ідея УНР стає його провідною ідеєю. За уряду Директорії Бакало – комендант Миргородської залізничної станції, а заодно й самого міста Миргорода. Наступ більшовиків, а згодом і денікінців змушують його перейти на нелегальний стан. «Цей період його біографії, – пише Г.Костюк, – виповнений багатьма одчайдушними пригодами, що моментами стояли на межі життя і смерті. Агенти ЧК, а пізніше денікінської контррозвідки полюють за ним від Києва до Полтави. Він для них небезпечний «політичний агент Директорії», «нелегальний організатор мас», навіть «петлюрівський офіцер».

Після довгих і небезпечних пригод Іван Іванович непомітно появляється у Києві, робить такі ходи, що ніби він ніколи нікуди з Києва не виїжджав і продовжує далі відвідувати лекції у Комерційному інституті. Закінчує інститут у 1922 році зі званням інженера–економіста. Спочатку викладав географію в школах, а восени 1922 року – економічну географію України у Миргородському соціально-економічному технікумі та на соціально-економічних курсах. З 1923 року Іван Бакало був призначений директором технікуму та курсів. У тому ж році він організує в Миргороді приватну торгівельно– промислову школу, яка утримувалася на кошти батьків учнів. Сам очолив школу та викладав у ній курс економічної географії й загального товарознавства.

У 1926 році наш земляк переїхав до Харкова і працював спочатку в харківському Сільбанку заступником завідуючого статистично-кредитового відділу, а восени 1927 року в сільськогосподарському відділі «Сільський господар». У цих установах займався аналізом сільськогосподарських кредитових установ та їх обстеженням. У 1929-1933 роках Іван Бакало працює в Харківському науково-дослідному інституті реконструкції сільського господарства на посаді старшого наукового співробітника і водночас асистентом у професора статистики С.Кривецького при Харківському сільськогосподарському інституті, та викладачем загального курсу статистики в Зоотехнічному інституті. Восени 1933 року з відомих політичних причин «добровільно» залишив навчальний інститут, а з науково-дослідного був звільнений за політичними мотивами за «антипартійне перекручення в дослідницьких працях».

Почалася доба тяжких випробувань і безперспективного існування з випадкових заробітків. Про наукову працю вже не можна було й думати. Навколо шаленів терор і непевність у завтрашньому дні. Після кількох років поневірянь і випадкових заробітків (кустарне кооперативне товариство «Самопоміч», управлінні шосейних доріг тощо), йому вдалося восени 1937 року влаштуватися позаштатним методистом при кабінеті географії. Це дало змогу І.Бакалу в подальшому працювати викладачем географії та геології у середній школі Харкова, та у Харківському методичному кабінеті географії, як методист. Заочно навчається у Харківському педагогічному інституті на географічному факультеті. В цей час він пише брошури «Робота з пантографом», «Нотатки з подорожей по Кавказу». Ці праці були опубліковані в тогочасній педагогічній пресі. Літом 1940 року Іван Бакало бере діяльну участь у Першій науково-методичній конференції учителів середніх шкіл України.

З початком другої світової війни І.Бакало повертається до Миргорода де відновлює працю міського музею, стає його директором і одночасно інспектором народних шкіл. З наступом совєтських військ переїхав до Німеччини. З 1947 року – член управи Обласного представництва української еміграції на Вінтерберг-Баден – займався інспекцією освітніх установ у ДіПі таборах. Деякий час керує гімназією в Цуффенгавзені і викладає економічну географію. У 1946 році написав і видав підручник «Фізична географія» та «Показник географічних назв та методичні вказівки» під псевдонімом І.Мар’єнко. Тоді ж написав і видав «Читанку з географії України в художніх образах».

З 1954 року Бакало займається підготовкою і проведенням наукової міжнаціональної конференції для вивчення СРСР та перетворення російського інституту для вивчення СРСР на міжнаціональну установу. На асамблеї інституту за участю представників різних національностей СРСР він був обраний заступником ректора реорганізованого інституту. Постійно керував фінансовими справами інституту, довгий час виконував обов’язки його директора. І.І.Бакало працював на цій посаді по 1963 рік – до часу виїзду до США. За це десятиріччя в Інституті була створена українська редакція
Видавничої колегії Наукової ради інституту, що видала багато томів «Українських збірників».

Навколо інституту була зосереджена велика група дослідників україністів-совєтознавців, що дали нашій і світовій науці багато солідних наукових публікацій різними мовами. Досить згадати імена професорів Н.Полонська-Василенко,В.Кубійович, Ю.Шевельов, Б.Мартос, Д.Соловей та багато інших, щоб зрозуміти який великий вклад в різні ділянки науки зробили українські вчені. Крім адміністративної праці Іван Іванович займався науковою роботою, рецензуванням праць стипендіатів і статей, що надходили до української редакції інституту. 1954 – 1959 роках Бакало видає свої праці «Життя колгоспника» (1954), «Борис Миколайович Мартос» (1959) та інші.

1963 року Іван Іванович переїздить до США. В Америці він працює як співробітник радіо «Свобода» в Нью-Йорку. Був обраний дійсним членом УВАН, працював в Інституті для вивчення СРСР. Плідно співпрацює в періодичних виданнях, журналах і газетах «Нові дні», «Українські вісті», «Свобода» й інших. Його статті на економічні теми з’являються в «Енциклопедії українознавства» та інших виданнях. Теми його досліджень були: економіка сільського господарства, система шкільництва, наука і наукові кадри сучасної України, національна політика комуністичної партії СРСР.

1965 року він видає працю «Національна політика Комуністичної партії» в якій дається ґрунтовний аналіз ленінської національної політики СРСР, яка проводилася на початку 1920 років і як пише автор «сутність якої створювали передумови для розвитку адміністративно-господарської й культурно-освітньої діяльності кожного народу на його національній основі». В своїй праці Бакало ідеалізує роль Леніна в його намірах створити державу на федеративних засадах: «ухили серед членів партії в бік недооцінки національних особливостей меншин СРСР, як і переоцінка їх, на XII з’їзді РКП(б) були засуджені, при чому ухил у бік великоросійського націоналізму вважався головною небезпекою».

Як відомо, під кінець 1920-х років курс партії у здійснення національної політики різко змінився і в першій половині 1930-х років довів до розгрому багатьох культурно-національних установ. І.Бакало поясняє це усуненням Леніна від політичної і державної діяльності, а згодом і його смертю. Він констатує: «Апологетів національної політики переслідувано, а в багатьох випадках і фізично винищувано. Члени національних партій, що приєдналися до комуністичної (як, наприклад, в Україні члени партії «боротьбистів») були майже повністю фізично знищені…Всі наступні роки, як і тепер, національна політика партії проходила у повній протилежності до ухвал XII з’їзду ВКП(б) і практики у здійсненні національної політики партії середини 1920-х років».

Оцінюючи політику КПРС 80-х років XX століття Іван Бакало вважав, що «прикриваючись іменем Леніна, партія провадить безоглядну політику русифікації в усіх національних республіках і областях, провадить саме такі заходи в національному питанні проти яких з усією енергією й категоричністю виступав Ленін у період творення СРСР. Російський націоналізм – це для КПРС база творення великодержави».

Така переоцінка діяльності Леніна у національному питанні виявляється у Бакала ще в тим, що у другому виданні він міняє назву праці на «Національна політика Леніна» (1974 ).

Помер Іван Іванович 8 квітня 1972 року у Нью-Йорку. Його земляк протоієрей Демід Бурко так характеризував Івана Бакала: «Він належав до особливої породи будівничих і трудівників. Знову ж доводиться сказати про специфічну прикмету української людини: «непомітною», щоденною працею творити підвалини для кращого майбутнього свого народу. Такою була основна життєва місія І.І.Бакала. Він навіть зовнішнім виглядом, своїм обличчям нагадує українофілів кінці минулого й початку нашого століття…Ніяка революційно-визвольна боротьба не принесе користі, якщо вона не опиратиметься на працю і спадщину, яку нам залишають люди типу І.І.Бакала».

Анатолій Чернов
На фото: Іван Бакало
119 перегляди(ів)