Навчання в університетах України – шлях у нікуди

навчання в університетах

Унікальна все-таки у нас країна! В усіх відношеннях. За всіма показниками. Взяти хоча б вищу освіту. Бажання молоді продовжити навчання в університетах спостерігається в Україні вже не перший рік. За даними Міносвіти, у 2018 році стати студентами ВНЗ вирішили 76% випускників. У той час, як ринок праці показує протилежну динаміку: 60% вакансій вимагають рівня кваліфікації професійно-технічних училищ.

А пріоритети молодих людей при виборі вищої освіти цього року взагалі шокували! Якщо популярність таких спеціальностей, як «Комп’ютерні науки», «Інженерія програмного забезпечення», «Менеджмент» була цілком передбачуваною, то те, що на верхівці популярності опинилися гуманітарні спеціальності – філологія і юриспруденція – для багатьох стало справжнім одкровенням. На спеціальність «Філологія» було подано 75934 заявки, на спеціальність «Право» – 72965. На цьому тлі популярність точних наук і інженерних спеціальностей упала практично до нульових позначок. Усього 1200 заявок на математику, 1500 – на хімію, менш ніж 800 – на фізику, на авіа- і суднобудування – 700 і 150 відповідно. І це в масштабах усієї країни! Хто ж буде піднімати промисловість, розбудовувати економіку держави? Гуманітарії?

Та навіть ті випускники, які виявили бажання продовжити навчання в університетах і вступати на інженерні спеціальності, демонструють украй низький рівень шкільної підготовки. ЗНО з фізики здавали цього року лише 7% випускників. Результати його сумні: 59% претендентів не змогли подолати рубіж 140 балів, що явно мало для продовження навчання в університеті. Не краща картина й із математики: ЗНО з цього предмету здавала третина всіх випускників, але набрати більше, ніж 140 балів, змогли лише 46% учнів. Та й із гуманітарними предметами у нас теж проблема. ЗНО з української мови і літератури (обов’язкове для вступу на всі спеціальності) цього року не склали 8,3% школярів, 15% випускників склали його з результатом 100–120 балів, ще 16,9% заробили 120–140 балів (тобто одержали слабеньку «трієчку»).

Навчання в університетах: «освітні послуги» надають усім, мало не дебілам

навчання в університетахЗа радянського часу вважалося, що вчитися у вишах можуть далеко не всі, що це прерогатива лише відмінників. У виші був серйозний конкурс, потрібно було витримати вступні іспити перед суворою комісією, довівши, що в тебе є серйозна базова підготовка, яка дозволяє продовжувати профільне навчання. Пострадянська вища школа традиційно була розрахована на вивчення природно-технічних дисциплін. Саме в цьому була її сила за радянських часів, коли випускники шкіл ішли або в інженери, або в робітники. «Наздогнати і перегнати Америку» – таке було негласне завдання радянської науки.

І перегнати, звісно, не в гуманітарній сфері, а в в сільському господарстві, промисловості, космічній галузі. Математика в старших класах була 6 разів на тиждень (чотири рази алгебра і двічі геометрія; тоді вчилися й по суботах). Радянська школа органічно не могла готувати гуманітаріїв, гуманітарна освіта вимагає принципово іншої побудови всієї структури навчання: свободи мислення, дискусій, полеміки, суперечок, ініціативи знизу. Вона вимагає вчителя, який повинен не вчити, а дати можливість думати, не віщати, а сперечатися…

У 70-х роках минулого століття відсоток прийому до вищих навчальних закладів випускників десятих класів не перевищував 35%, у 80-х зріс до 50%, а з 90-х став суттєво збільшуватися. З переходом освіти на контрактну основу в педагогічному середовищі з’явився новий термін «освітні послуги». Зрозуміло, не безкоштовні. Бізнес в освіті педагоги сприйняли радісно: бюджет вишів почав наповнюватися, з’явилися можливості для зростання зарплат, за гроші вчили будь-кого, лише б не був дебілом. Та на відміну від послуги перукаря або сантехніка «навчання» – послуга специфічна, вона передбачає активну участь у цьому процесі самого учня. І невдовзі педагоги з сумом помітили, що далеко не кожен може навантажувати свій мозок, як не кожен може піднімати штангу. Та було вже пізно: процес заробляння університетами грошей на «освітніх послугах» почав набирати обертів…

У результаті переходу університетів на бізнесові рейки вивчення природничо-наукових дисциплін упало нижче плінтуса. Але при цьому не відбулося й підвищення рівня гуманітарної освіти: він як був низьким, так і залишився. У вітчизняних вишах і досі переважає лекційна система навчання, придумана Яном Каменським 400 років тому, – справжній атавізм у нинішній час комп’ютерних технологій. Навіщо віщати молодим людям те, що є у вільному доступі в Інтернеті? Та й результат гуманітарного «прогресу» наочний: на вулицях хамство і мат, у культурі – примітивізм, у ЗМІ – суржик, бруд, лайка…

Попит на «освітні послуги» породив відповідну пропозицію. Кількість вишів у державі стрімко збільшувалася. Нині в Україні близько 650 університетів, та лише 6 із них потрапили в рейтинг 1000 найкращих у світі. Але відшукати їх там украй важко: потрібно прогорнути, не зупиняючись, мало не всю першу половину списку.

Натомість у Великобританії, приміром, усього 160 університетів, але 48 із них входять у 400 найкращих за світовим рейтингом. Чому ж у нас кількість не переросла в якість? Може, не варто витрачати державні кошти, готуючи сумнівної якості фахівців, які не здатні засвоювати знання і підуть із українським дипломом невідомо куди? Та, виявляється, не все так просто. Адже Україна – держава специфічна…

Навчання в університетах: одні роблять вигляд, що навчають, інші – що навчаються

Вітчизняні університети слугують альтернативою фабрикам, заводам і колгоспам, які давно пощезали з теренів нашої держави. Куди йти молоді після школи? Раніше в неї був вибір: або на завод, або у виш. Або ти поповнюєш лави робітничого класу чи колгоспного селянства, або готуєшся стати «прошарком» – трудовою інтелігенцією.

Нині «прошарком» прагнуть стати всі, бо іншого шляху немає. І віддають батьки своє чадо, що досягло статевої зрілості, на виховання в ЗВО (заклади вищої освіти – як відтепер стали йменуватися виші). Поки не перебіситься, не порозумнішає, не одружиться (вийде заміж) або ж поки не знайде роботу. А там, дивись, і диплом ненароком отримає, знання за плечима не носити… Врешті решт – нехай поживе студентським життям – буде що згадати на старість. І байдуже, що чадо не здатне навчатися: на контракт беруть усіх!

Але куди ж податися, на яку спеціальність? Звісно, туди, де легше вчитися, де не треба здавати математики, фізики, хімії. Отак і спливають нагору гуманітарні спеціальності, так і з’являються у нас безграмотні філологи, бездарні педагоги, нікчемні юристи, миршаві економісти…

навчання в університетахТак українські університети наповнюються баластом – усіма, хто не здатен працювати мізками, хто свого часу «ходив» до школи, а не навчався в ній. Але разом із неуками навчання в університетах обирають цілком нормальні, підготовлені випускники шкіл. І окрім їхнього навчання ВЗО виконують важливу суспільну функцію – соціалізацію вчорашніх школярів, забираючи їх із вулиці, утримуючи від правопорушень і криміналу.

Та вже на 2–3-й рік перебування в альма-матер по-серйозному ставляться до навчання лише 10–20 відсотків студентів (залежно від спеціальності і контингенту). Усі інші – імітують навчання. З мовчазної згоди самих викладачів: вони начебто навчають, а студенти начебто вчаться. Для певної категорії студентів університет перетворюється в таку собі молодіжну тусовку: ігри, конкурси, флеш-моби, концерти та інші різноманітні заходи займають у них більше часу, ніж лекції та семінари. Власне навчання відходить на другий план і проходить у більшості випадків формально.

Викладачам це теж на руку: вони з радістю відпускають студентів на черговий захід, щоб не напружуватися, а прийде час – усі одержать ту оцінку, яка їм потрібна. Певна частина студентів узагалі не відвідує університет: їм ніколи, вони працюють, заробляють гроші на оплату навчання. В касу університету і в кишеню викладача, бо хто ж тобі задарма пробачить пропуски? Для керівництва ж університету найголовніше – це звіт про роботу. Вчасно поданий, красивий і «правильний»: окремим рядком у ньому мають бути «правильні» показники успішності та якості навчання.

Фальсифікація в освіті – підрив національної економіки

Низький базовий рівень знань студентів, невміння напружуватися і здобувати знання, матеріальні проблеми, відсутність перспективи знайти роботу за фахом призводять до того, що нині якість освіти в Україні опустилася нижче плінтуса. Викладачі, зі свого боку, змушені опускати «планку» нижче й нижче, щоб зарахувати студентам складання того чи іншого предмету. Тож на виході маємо ситуацію, коли підприємства, бізнес, державні структури мають незаповнені вакансії, бо не можуть вибрати з претендентів такого, який хоча б розумів, що від нього вимагають!

Те, що відбувається в освіті, цілком можна кваліфікувати як підрив національної економіки. В масштабах держави йде масова фальсифікація вищої освіти. Вітчизняний диплом перестав бути свідченням кваліфікації його власника. І ніхто за це не несе жодної відповідальності: ні чиновники Міністерства освіти, ні керівництво університетів, яке видає дипломи про присвоєння випускнику відповідної кваліфікації! Набула суцільного поширення професійна безграмотність випускників вишу, коли читаючи професійну літературу зі своєї спеціальності «фахівець» абсолютно не розуміє прочитаного.
Фальсифікація результатів навчання призводить до того, що 32% дипломованих фахівців після закінчення ЗВО узагалі не працюють за фахом, а 15% – мали певний досвід роботи за фахом, однак змушені були змінити роботу. Тобто майже половина дипломованих спеціалістів не знайшла собі місця в професії, яку опановувала в університеті.

А майже дві третини українців, які все ж таки працюють за фахом, хочуть змінити професію. За даними державної служби зайнятості України, 45% випускників вишів стають на облік у центри зайнятості, у великих містах кількість зареєстрованих безробітних, які мають вищу освіту, становить 9 із 10.

«Чому вчаться люди?», – запитав колись професор і культуролог Юрій Лотман (1922–1993). І сам же відповів: «Люди вчаться Знанню, люди вчаться Пам’яті, люди вчаться Совісті. Це три предмети, які потрібні в кожній школі». Не будемо дискутувати стосовно Пам’яті й Совісті – це тема окремої розмови. Але те, що вітчизняна освіта не додає нашим випускникам професійних знань, щоб вони могли себе реалізувати, – очевидна істина.

Який сенс навчання в університетах України?

Тож прагнути до знань в Україні стає все безглуздіше. Дослідження серед українських студентів, які навчаються в Польщі, абсолютно чітко виявило головні причини їхнього рішення навчатися за кордоном. На першому місці – диплом європейського зразка, на другому – незадовільні умови життя в Україні, на третьому – можливість отримати кращі знання.

Порівняно з 2009 роком кількість українських студентів за кордоном зросла втричі і вже перевалила за 70 тисяч. З них лише 7% планують повернутися на батьківщину, а 30% студентів після закінчення навчання в університетах хочуть поїхати в інші країни Євросоюзу. І втримати молодь палкими закликами про патріотизм не вдасться. Для них Батьківщина – там, де їм добре, де є робота, гідна зарплата і можливості для самореалізації.

З розвитком транспорту і сучасних засобів зв’язку світ «зменшився», став тіснішим, тому сучасну молодь не зупиняють ні відстань, ні тривала розлука з рідними. А після відкриття безвізового режиму з Європою впав і останній бар’єр – психологічний, українці стали набагато частіше їздити за межі батьківщини. І вітчизняна освіта несподівано опинилася в новій реальності: тепер наші ЗВО змушені конкурувати не один із одним, а з європейськими університетами.

Зрозуміло, що «баласт» учитися за кордон не поїде. Поїдуть найкращі учні, молоді мізки нації. Цього року понад 200 випускників набрали у ЗНО максимальну кількість балів за одним із предметів. Дванадцятьом випускникам удалося набрати максимум із двох предметів. Прикметно, що ці «зірки» ЗНО–2018 засвітилися саме в «непопулярних» дисциплінах: математиці, фізиці, хімії й біології. Що принципово нове можуть протиставити цим талановитим хлопцям і дівчатам наші виші? Що є конкурентною перевагою вітчизняної освіти? Українська мова, якою нещодавно міністр Лілія Гриневич зобов’язала спілкуватися в університетах? Серйозна перевага…

Великі надії покладають українські університети на іноземних абітурієнтів, які не знайомі зі специфікою тутешнього навчання. Найпопулярніші українські виші у вихідців із Марокко, Індії і Туреччини. Причина банальна: у нас горезвісні «освітні послуги» дешевші. І не біда, що для деяких наших темношкірих братів справжнім відкриттям є те, що 2 у ступені 3 буде не 6, а 8. Ми навчимо їх таблиці множення, розкажемо, як обраховувати об’єм приміщення і видамо диплом про вищу освіту – нехай їдуть додому підривати економіку своєї країни!

Передусім необхідно підвищити якість освіти

А якщо серйозно, нам терміново треба змінювати підходи до навчання. Адже світ змінюється з шаленою швидкістю й висуває все нові вимоги до процесу навчання людини. «Якщо ми будемо вчити сьогодні так, як ми вчили вчора, ми вкрадемо у дітей їхнє завтра». Ці слова американського філософа і педагога Джона Дьюї сьогодні актуальні, як ніколи.

Найперше, що потрібно зробити, вважають експерти, – підвищити якість освіти, поставивши певний поріг для абітурієнтів. Допуск до навчання в університеті тих, хто набрав на ЗНО менше ніж 140 балів, призводить до деградації вищої освіти і марних витрат бюджетних коштів. Набір на педагогічні спеціальності абітурієнтів із балом ЗНО нижче 150 балів призводить до повної деградації освіти в цілому, оскільки незрозуміло, чому взагалі можуть навчити такі педагоги молоде покоління.

На думку фахівців, повністю оплачувати вищу освіту потрібно лише тим, хто набрав понад 180 балів, половину вартості – тим, хто набрав від 150 до 180. А взагалі навчати у вишах із подальшою видачею дипломів державного зразка варто тільки тих, хто набрав вище 140 балів. Решта можуть учитися, але отримувати від навчального закладу лише сертифікат. Вивільнені гроші потрібно направити на збільшення зарплат викладачам і на поліпшення матеріально-технічної бази навчальних закладів.

Звичайно, при цьому виші втратять багатьох своїх потенційних студентів. Деякі з університетів припинять своє існування або змушені будуть інтегруватися з іншими. Але тільки тоді ми зможемо підняти престиж української освіти, тільки тоді зможемо зупинити відтік наших перспективних мізків за кордон.

Сергій МИКОЛЕНКО.

Фото з відкритих джерел

461 перегляди(ів)