Рівно сто років тому народився Олесь Гончар

Олесь Гончар народився в місті Дніпропетровську, та його життя нерозривно пов’язане з Полтавщиною. Мати письменника, Тетяна Михайлівна Гончар–Біліченко, померла, коли майбутньому класику літератури не виповнилося й трьох років. Невдовзі в домі з’явилася материна двоюрідна сестра Єфросинія Бондар, класична зла мачуха, яка незлюбила хлопця. Дід по матері, Гаврило Васильович Гончар, забрав малого Сашка на Полтавщину, де він виховувався у бабці Пріськи, а також у сім’ї рідного брата матері Якова. Разом із сім’єю дядька він переїжджав, жив у сусідніх селах Хорішки і Бреусівка. У сільраді його записали на прізвище дядька – Гончар, а згодом із Олександра він став Олесем (так його назвала вчителька в школі).

Олесь Гончар мав би носити прізвище Біличенко

Батька письменника звали Терентій Сидорович Біличенко. Він пройшов Першу світову війну, нагороджений двома Георгієвськими хрестами, а загинув від підступної бомби в 1941 році. Терентій Сидорович був відповідальною, доброю людиною, а головне – не вмів сердитися, прощав усім своїм винуватцям. Ці риси його характеру успадкував син (певно, генетично), адже доля розвела їх назавжди. Багаторічна розлука зробила свою справу – наклала печать відчуженості.

Найповніше про батька і маму Олесь Гончар розповів у своєму щоденнику за кілька днів до смерті, 4 липня 1995 року: «Не спиться вночі. Увімкнув лампу, став розглядати фото батьків (єдине воно в мене). Тато, видно, тільки повернувся з фронту, в солдатській формі, ще в погонах, на грудях два Георгієвських хрести (майже як у Григорія Мелехова). Спокійний, задумливий. До коліна притулилося серйозне дівчатко (сестра Шура). Мене ще на світі нема. Мама теж задумлива, зосереджена. Про що вони думають обоє? Гарна людська пара! Напівгородські, натруджені обоє, люди нелегкого життя. Мама, що родом полтавська, дівчиною прийшла до міста із-за Ворскли (через Бродщину, Китайгород, Петриківку). Працювала в панів і на Бердянському заводі (вже під час І-ї світової війни), і на фото ніби вдивляється в свою долю, ніби передчувала, що рано піде в могилу. Кажуть, розпилювали удвох із татом дерево на хату, спішили, щоб вселитися до зими, мама, стоячи в ямі, цілоденно тягала ту важку пилку, – мабуть, надірвалася або застудилася тяжко, взимку її вже не стало. 27 літ усього їй було!

Дорога моя після цього постелилася до полтавських Дідуся та Бабусі, а сестру зоставили тут рости, няньчити дітей, народжених від злої мачухи. Вона всі роки порядкувала в хаті, вона, а не Георгієвський кавалер… Тут був приміський колгосп, де тато очолював городню бригаду, що складалася майже із самих молодиць та дівчат, і вони дуже його шанували, любили за гумор та справедливість, в бригаді дружно працювалося, завжди було чути жарти, сміх…

Коли я вже студентом приїхав до батька в гості, він мною явно гордився, я подарував йому свою курсову роботу (відбиток) з «Наукових записок ХДУ», і він у ту роботу уважно вчитувався, розмовляв зі мною, як із дорослим, про серйозні речі, казав щось іронічно-застережливе і то була наша остання зустріч… Маму дочасно звела в могилу непосильна, нежіноча праця; батькові вкоротила віку фашистська авіабомба (працювали бригадою на аеродромі), і було це тоді, коли я з хлопцями вмивався кров’ю на Росі, захищаючи Київ…

Тільки й маю – що фото оце. У полтавській Сухій сердобольні сільські тітусі жаліли мене («Тетянин синок!»), співчутливо називали сиротою, але я чомусь не любив слова «сирота»! Так, життя було суворим, але чи не тому все й перелилося в таку гарячу, таку одержиму любов до України?!»

Найавторитетніший вихователь і найрідніша людина

Людина, яка зробила для малого Сашка Гончара чи не найбільше – бабуся Пріся, або Єфросинія Євтихіївна (1861–1949). І на схилі літ письменник просив повернути йому «оту таку щиру, таку гарячу віру дитинства! Адже те, чого вчила бабуся, завжди зі мною. Правда її сильніша за всіх! Були блукання, були заблудження: каюсь. Але ж світлий Великдень завжди був у моїй душі!..» Ця жінка ніколи не дозволяла собі відпочивати. Навіть будучі немічною, намагалася чимось допомогти родині.

Бабуся для Олеся Терентійовича – найавторитетніший вихователь, найважливіша й найрідніша людина, у чому пересвідчуєшся, читаючи його щоденникові записи, датовані, зокрема, 18 квітня 1982 року:
«Ранок великодній. У весняному світанні чую, як десь із великої далечі бринять у повітрі ті великодні співи, що їх було чути в дитинстві… Згадалось: були ми малими, здається у 3-му класі рухівської чотирирічки, як приїхав з Бреусівки мордатий представник і разом з учителем стали нас записувати в гурток войовничих юних безвірників, сказати б , тодішніх хунвейбінів… Яке було збурення душ! Яке охопило всіх піднесення, скоріше – нездорове… Злам у житті, перехід в якийсь інший стан… І збудження, і бравування дитяче, і остах. Бо що дома скажуть? Лаятимуть? Битимуть?

Коли прийшов і розповів бабусі, вони… заплакали. Лайки, як в інших, не було, домагань – «біжи випишись!» – не було… тільки ці тихі сльози – сльози тривоги і любові…

Кінчався піст, про церкву сухівську забудь і думати, і якось бабуся просять:

– Сашуню, піди в Улинівку, поговій, причастись… Там тебе ніхто не знає, не донесе…

І так благально звернулись, так, видно, це їм боліло, що я в першу ж неділю пішов у те сусіднє незнайоме село, куди раніше ніколи сам не ходив, – пішов і причастивсь…

Бабусина наука, бабусина правда виявилась сильнішою за весь хунвейбінівський протокол…

І пригадую, що як повертався з Улинівки, то було легко й світло на душі. І те, що сталося, ніби ще зблизило нас із бабусею, і досягли вони свого без тиску, без лайки, без грозьби… І лишилося то нашою душевною тайною на все життя”.

На практиці й у полоні був на Полтавщині

Під час навчання в Українському технікумі журналістики (м. Харків) Олесь Гончар не пориває зв’язків із Полтавщиною. Він проходить практику в газеті Семенівського району. “Семенівка поганенька, некрасива як Козельшина, хоч люди й хороші», – пише він у листі до друга О. Юренка (12.05.1936). Саме в Семенівському районі, в селі Веселий Поділ Олесь Гончар зустрів своє перше кохання. Через багато років він напише в своєму Щоденнику: «Їдемо з Валею через Веселий Поділ вулицею мого першого кохання. Ось тут вона виходила з хмизинкою до череди займати корову. Он там я бачив її на цукроварні біля кіно».

У 1938 році Олесь Гончар стає студентом філологічного факультету Харківського державного університету. Закінчити університет йому не довелося: почалася Друга світова війна. Олесь Гончар пішов добровольцем у студентський батальйон. Уже в першому бою на річці Рось він отримав поранення, після лікування повернувся на фронт. А в 1942 році під час харківської трагедії потрапив у полон.

Їхню колону військовополонених переганяли Полтавщиною, до Кременчука. «Я був босий, у подертій гімнастерці, худий, у пилюзі після далекої дороги… В Кобеляках, на майдані, люди нас, полонених, годували яблуками, огірками, вишнями і плакали. А ми їли, як звірі», – читаємо в Щоденнику. Напевно, саме тоді в Олеся склалися ці рядки:
«Мабуть, я їду вмирати// На Україну додому//. Знімуть патрони й гранати//, Передадуть другому.// Мене ж поволочать за ноги// В окопі зариють пустому//. Весело їхать, їй Богу,// На Україну додому».

Олесь Гончар зумів передати листа про себе дядькові Якову. Той разом із дружиною поспішив рятувати племінника, відшукав його в колоні полонених під селом Дрижина Гребля. Вмовляннями й дарунками умовили охорону, щоб направили Олеся в невеликий концтабір, створений окупантами в с. Шенгури неподалік Сухої. У вересні 1943 року він разом із друзями втік із табору, приєднався до партизанського загону. З наближенням радянських військ загін просунувся до села Федорівка (Карлівський район), а потім до села Канави (Новосанжарський район), де формувався запасний полк. Олесь Гончар повернувся на фронт, воював у саперній частині. Демобілізувавшись 1945 року, деякий час жив у своєї сестри в Дніпропетровську, там здобув університетську освіту, у 1947 році переїхав до Києва. Відтоді він рідше бував на Полтавщині, але ніколи її не забував.

У липні 1984 року Олесь Терентійович записав у Щоденнику: «Зранку поїхали в Суху. Зібрався весь рід. Суцільні причитання. Поклав квіти на могилі бабусі і Сашка Костинного. Мабуть, це я в Сухій востаннє».

Це й справді була його остання поїздка в рідне село. А остання згадка про нього датована 1 серпня 1990 року: «Сьогодні дізнався, що в Сухій померла тьотя Вустя. Ще в квітні померла, коли я лежав у лікарні, тому мені й не казали. Це була найближча моя рідня…. Тепер мені нема кому й писати в Суху”.

У музеї влаштовують свято

Після смерті Олеся Гончара (1995) постало питання про створення музею-садиби письменника в селі Сухе. Але на відбудову майже зруйнованої мазанки не знайшли коштів. Останньою у ній жила дружина дядька Якова Оксана Данилівна, яка після смерті залишила хату онуці Тетяні Бондаревській. «Мені було шкода дивитися, як руйнується хата, в якій пройшло дитинство дядька Сашка, – згадує Тетяна Владиславівна. – Почала писати в облдержадміністрацію з проханням реставрувати садибу. І лише коли дружина Олеся Гончара Валентина Данилівна у Києві зустрілася з Леонідом Кучмою, вдалося створити музей. Буквально за кілька тижнів звели зовсім новий будинок на зразок старої мазанки, облаштували експонати. І в серпні 2000 року на відкритті музею вже саджав яблуньку сам Президент».

За традицією, щороку на Трійцю поблизу літературно-меморіального музею-садиби відбувається літературно-мистецький захід «Зелене свято Гончаревого дитинства». Письменника пам’ятають і шанують на його батьківщині.

Анатолій ЧЕРНОВ, краєзнавець.
На фото: Олесь Гончар в юності; перше видання “Собору”.
156 перегляди(ів)