Чорнобильська аварія: без права на забуття

Чорнобильська аварія

Чорнобильська аварія – найбільша техногення катастрофа людства. 14 грудня в Україні відзначають День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Третина століття відділяє нас від того часу, коли сталася Чорнобильська аварія. За цей час виросло нове покоління, яке знає про Чорнобиль лише з чуток, стали батьками ті діти, яких, нічого не підозрюючи, виводили під смертоносні промені на першотравневу демонстрацію 1986 року. Постаріли, а то й пішли в інші світи ті юнаки, яких тисячами направляли в радіаційне пекло виконувати свій «громадянський обов’язок».

Загоїлися душевні рани тисяч переселенців, які змушені були назавжди покинути рідні домівки. Жодна статистика не скаже, скільки людських доль понівечено Чорнобильським смерчем, скільки ще ліквідаторів дотліває в різних лікарнях, скільки їх уже відійшло у вічність… А жахливі наслідки аварії відчуватиме на собі ще не одне покоління українців. Тож ми повинні зробити все, щоб Чорнобильська аварія залишилася уроком для наших нащадків.

Отже, надаємо слово людям, які пройшли крізь чорнобильське пекло.

«За місяць ми нахваталися радіації в 50 разів більше, ніж звичайна людина за рік»

Розповідає Віктор Анатолійович Іванов:

 Чорнобильська аварія
Віктор Анатолійович Іванов

— Коли бабахнула Чорнобильська аварія, мені виповнився 21 рік. Я відслужив у танкових військах на Далекому Сході в Амурській області й приїхав в с. Остап’є Великобагачанського району. Тут жили мої батьки, які перебралися сюди із Західної України. Я був молодим здоровим хлопцем, військовозобов’язаним і законослухняним: якщо не я, то хто ж? Нас усіх тоді так виховували: «Раньше думай о Родине, а потом о себе».

Весною 1987 року я отримав повістку з Великобагачанського військкомату: з’явитися для мобілізації на ліквідацію наслідків аварії. Хоча в мене були хвора мати й сестра — інвалід дитинства, я не відмовлявся, не «косив», як деякі. Бо вважав: це мій обов’язок. Уночі відправили нас на Миргород, звідти — на Білу Церкву. Там ми здали свій цивільний одяг, передяглися у військову форму, і нас повезли в село Оране, що за 48 кілометрів від станції. Ця місцевість вважалася «чистою» зоною, ми жили у палатках по 32 чоловіки, а на роботу нас возили у 30-кілометрову забруднену зону на «Уралах». Везли до лінії розмежування, де ми пересідали на КамАЗи: починалася «грязна», забруднена зона. Ці КамАЗи регулярно мили спецрозчинами, але все одно вони були настільки забруднені, що дозиметри в них пищали, не перестаючи. Везли нас безпосередньо на станцію, до місця, де трапилася Чорнобильська аварія.

Чонобильська аварія
Максимально допустимою дозою опромінення для персоналу вважалося 5 бер

На станції ми перебували 4 години, але працювали всього кілька хвилин. У різних місцях був різний рівень радіації: де більше, де менше. Тому в одному місці дозволялося лише 10 хвилин робити, в іншому — 20, 30 хвилин або й цілу годину. На зруйнованій покрівлі взагалі можна було перебувати 1 хвилину: там страшна радіація була! Ми проводили дезактивацію приміщень усередині станції. Чистили вентиляційні короби, перекриття на підлозі. Розливали по бетону спеціальний клей, потім по ньому розкатували звичайну марлю в рулонах. Наступного дня, коли клей висихав, утворювалося щось схоже на лінолеум. Ми його здирали, згортали в рулони. І ота радіація залишалася в рулонах. Потім спускали ті рулони вниз на знищення. Їх вивозили в ліс у могильники й закопували.

Максимально допустимою дозою опромінення для персоналу вважалося 5 бер. Щоб ви розуміли, багато це чи мало, скажу: зараз для населення встановлена норма 0,1 бер за рік. А ми, виходить, нахваталися там за місяць у 50 разів більше, ніж звичайна людина за рік!

Одягнені ми були у воєнну форму: звичайна хебешка й чоботи, тільки й того, що видавали рукавиці й «лєпєсток» — респіратор. Той «лєпєсток» погано прилягав до обличчя, все одно повітря підсмоктувалося через щілини. Після роботи всі проходили санпропускник: дозиметристи на вході тебе вимірюють з ніг до голови, скільки ти нахватав радіації, записують у журнал. Бувало, іноді чоботи так фонили, що їх одразу викидали на утилізацію. Потім у «брудному» відділенні роздягалися догола, залишали увесь одяг і переходили в баню митися. З бані виходили через інші двері до «чистого» відділення, одержували там чисту білизну і чистий верхній одяг.

Годували нас непогано: консерви, сік, газована вода. Вина червоного, правда, не давали… Там багато підрозділів працювало, люди постійно змінювалися. Як наберуть певну дозу — їх відправляють додому. Деякі хлопці, щоб раніше поїхати додому, придумували різні хитрощі. Помітять, що дозиметр у якомусь місці «тріщить», зашкалює, і беруть звідти камінець чи якусь гаєчку. Кладуть ту гаєчку в кишеню поближче до дозиметра, щоб той більший фон показував, і ходять із нею. Начальство дивиться: все, доза перевищена, й відправляють хлопця додому. А в нього потім на тілі, де була та гаєчка, язви відкриваються…

 Чорнобильська аварія
4-й реактор ЧАЕС, який вибухнув, коли трапилася Чорнобильська аварія.

Розумієте, радіацію, навіть велику, абсолютно не відчуваєш. Я тільки на 20-й день відчув якусь слабкість, з’явився біль у горлі, в роті металевий присмак…

Відпустили мене тільки через два тижні. Тож пробув я у зоні загалом 35 днів. Під кінець я вже не балакав, хрипів, горло розпухло. Як повернувся додому, не міг не те, що їсти, навіть слину ковтати! Горло розпухло так, що думав — мені хана! Та всевишній змилостивився, врятував мене…

А лікарі тутешні нічого страшного не помічали. Лікарка в райлікарні оглянула мене й каже: «То ви, мабуть, щось холодне випили!» Тоді в Союзі з такими симптомами після опромінення взагалі не стикалися. Тільки в Києві було відділення для чорнобильців. Але потроху-потроху, і десь через місяць горло попустило…

Та почалися інші хвороби. Кілька разів лягав у госпіталь, лікувався. От і зараз треба лягати на обстеження, погано почуваюся, зуби стали сипатися… І скрізь потрібні гроші. А де їх узяти? Я на пенсії, отримую мінімалку. Всім, хто був у Чорнобилі, пенсію призначили з 50 років, але потім на два роки збільшили вік. Я працював до 52 років, інвалідності мені не дали, хоча самі знаєте, багато хто ту інвалідність просто купив…

«Я захворіла прямо на вахті. Астма приключилася…»

Розповідає Анжела Іванівна Шарапова:

Чонобильська аварія
Анжела Іванівна Шарапова

— Я народилася в невеличкому селищі Іванків у Київській області. Відстань до Києва — 80 км, до Чорнобиля — 50 км, до кордону з 30-кілометровою зоною відчуження — 25 км. Зараз там зона гарантованого добровільного відселення. Але люди живуть, мало хто звідти добровільно виїхав. Я навчалася в одному класі з Вітею Кібенком, чули про такого? Він у 1986 році служив начальником караулу в пожежній частині міста Прип’ять. І коли стався вибух реактора, одним із перших туди прибув, гасив пожежу. Це було 26 квітня, а 11 травня він помер у страшних муках: величезну дозу отримав. 23 роки було хлопцеві. Йому потім дали Героя Радянського Союзу, поставили в селищі пам’ятник…

А я потрапила на ЧАЕС у лютому 1987 року. Нас направили працювати у вахтове містечко Зелений Мис. До 1986 року це було село Страхолісся. Воно знаходилося якраз на межі зони обов’язкового і безумовного відселення, на березі Київського водосховища. Назва села походила від назви «страшний ліс». Мабуть, раніше там був дуже густий, темний ліс, і на людей, які проходили цією місцевістю, насувався страх. Очевидно, щоб не лякати ліквідаторів, які там жили, після аварії село перейменували на Зелений Мис. Великого горя зазнали жителі села через ту аварію! Вони селили в своїх будинках евакуйованих земляків із сусідніх сіл, ділилися з ними всім, що мали самі. А в 2,5 кілометрах від села в 1986 році збудували містечко ліквідаторів.

Чонобильська аварія
Витік радіації в результаті вибуху на четвертому енергоблоці ЧАЕС прирівнюють до вибуху 500 атомних бомб, скинутих 1945 року на Хіросіму.

У містечку жили ліквідатори й персонал, який вахтовим методом обслуговував Прип’ять, саму станцію, могильники (для захоронення радіоактивних відходів) і місто Чорнобиль. У Зеленому Мисі була вся необхідна на той час інфраструктура: магазин, їдальня, встановлений на в’їзді пост дозиметричного контролю… До нас часто приїздили артисти з концертами: Алла Пугачова, Софія Ротару, Валерій Леонтьєв. Це справді піднімало настрій вахтовикам, вони відчували, що їх підтримують, ними пишаються…

Зараз, до речі, містечко спорожніло, а з 1991 року село знову називається Страхолісся. Тільки КПП при в’їзді в Страхолісся з боку Чорнобиля має назву Зелений Мис.

Спочатку я працювала апаратником котельні в КПП ЧАЕС. Потім − гардеробником у будинку культури в Зеленому Мисі, а в 1990 році перейшла працювати в Науково-виробниче об’єднання «Прип’ять», в СП «Комплекс». Ми жили в місті Чорнобиль і вахтою їздили у Прип’ять. Прип’ять — мертве місто, ви знаєте, будинки стоять пусткою, на будинках дерева повиростали, все покинуте… Але там і зараз функціонує СП «Комплекс», там працюють мої колишні колеги, є їдальня. Нас туди привозили, й начальство давало рознарядку: кому в Прип’яті залишатися, кому в Буряківку, кому на станцію…

Я працювала дезактиватором. Проводила дезактивацію спецодягу, спецвзуття, обладнання станції. Обслуговувала санпропускники в Леліві й Буряківці. Лелів — невеличке село за 9 кілометрів від ЧАЕС, воно зараз ліквідоване через велике забруднення, а жителі переселені. А в Буряківці, яка за 50 кілометрів від міста Чорнобиль, знаходиться могильник техніки. Жителів звідти теж відселили. Уявіть собі величезне, огороджене парканом поле, на якому прорито 30 траншей розміром 150 на 50 метрів. Це відстійник «Буряківка». В траншеях закопано безліч радіоактивних матеріалів. Поруч майданчик, на якому знаходиться «брудна» техніка, яка працювала на ліквідації наслідків аварії. Чого там тільки немає! І корпуси вертольотів, і пожежні машини, військова техніка, різні БТРи, танки, автоцистерни…

Чорнобильська аварія
Зараз 4-й реактор ЧАЕС накритий «саркофагом»

Стінки і дно траншей покриті метровим шаром ущільненої глини, щоб дощові води не вимивали радіацію. Після закладення радіоактивних матеріалів у траншею їх утрамбовували, укладали зверху метровий шар глини, присипали землею і засівали багаторічними травами.

Бувало, посилали мене на санпропускник, який був на ЧАЕС, якраз напроти 4-го енергоблоку, який вибухнув, коли трапилася Чорнобильська аварія. Треба було приймати забруднений одяг, взуття, проводити їх обробку (дезактивацію) спеціальними засобами, і видавати очищені речі. Працювали на холоді, часто й понад норму: з 8 ранку до 21 вечора, дуже великий обсяг роботи був. Звичайно, нахваталася там радіації, надихалася всякої хімії… І захворіла. Прямо на вахті. Астма приключилася. Не могла нормально дихати, задихалася прямо… Лікувалася кілька років у медсанчастині, а в 1998 році визнали мене інвалідом ІІ групи І-ї категорії, і написали у висновку: «робота в зоні іонізуючого випромінювання протипоказана». Так що я ліквідатор аварії на ЧАЕС за І-м списком.

Та немає лиха без добра. На вахті я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Олександром Шараповим. Він працював у Зеленому Мисі з 1988 року, а потім у тому самому НВО «Прип’ять», що й я. Теж вахтовим методом їздив на роботу, був експедитором. По-суті, ми кілька років разом із ним працювали там, де трапилася Чорнобильська аварія, тільки не знали один одного! А познайомилися тільки у 1996 році. Наступного року одружилися.

Коли я звільнялася в 1998 році через інвалідність, чоловік теж розрахувався. Двічі−тричі на рік я лежала в ліквідаторській лікарні у Києві. І все без толку! «Виписується з нападом ядухи» — так писали мені в кожній виписці.

В 2016 році ми переїхали з Іванкова на Полтавщину, тут у чоловіка родичі. Купили хатку у Великобагачанському районі й живемо. У перший день, пам’ятаю, ми наче п’яні ходили й не могли надихатися повітрям: наскільки воно тут чисте, та й краса навкруги!

«Чорнобиль даром для мене не минув…»

Згадує Юрій Анатолійович Мурзін:

Чорнобильська аварія
Юрій Анатолійович Мурзін

− Я народився під Харковом у 1956 році. В Чорнобиль мене забрали через Харківський військкомат у 1988 році як водія. Тоді водії, трактористи і продавщиці були найзатребуванішими професіями в Чорнобильській зоні, бо люди там мінялися, як перчатки. Працював я у 25-й бригаді Київського військового округу. Проводили ми дезактивацію, в основному в підвалах ЧАЕС. Над нами — турбіни генераторів. Підлогу бетонну вирубували, стіни залізобетонні зрубували відбійним молотком, на собі виносили оте все… А відбійний молоток тупий, як сибірський валянок! І гострити його безполєзно, бо відразу тупиться об бетон.

Як було діло? Приїжджаємо на ЧАЕС, піднімаємося на 2-й поверх у роздягальню. Роздягаємося там догола, беремо з собою тільки воєнний білет, годинник і гроші, бо там крадіжки були. Виходимо в коридорчик метрів чотири довжиною і переходимо в другу кімнату. Там стоять рядком чоботи, штани розкладені — вибирай собі по росту, по розміру. Через віконце у перегородці беремо чисті кальсони і чисті портянки. Одягаємось і спускаємося в підвал на роботу.

 Чорнобильська аварія
За різними даними, від 600 до 800 тисяч осіб із усього СРСР брали участь у ліквідації наслідків на ЧАЕС.

У підвал спочатку йде розвідка: командир роти або замполіт разом із шістьма помічниками заміряють по кутках радіацію. В одному кутку може більше «світити», в другому менше… Після цього командир іде в штаб і там вираховують, скільки часу нам можна працювати, щоб не перевищити допустиму дозу. Потім командир розставляє нас на свій розсуд: хто здоровий, міцний — того туди, де прилад більше показує, хто слабший — туди, де менше фонить. І вперед: «Давайте, хлопці, по-бистрому!» А що можна зробити «по-бистрому» за 10 хвилин? Було й таке, що по 6-8 хвилин працювали — настільки високий був рівень радіації…

Зрубували ми зі стін і підлоги шар бетону, згрібали лопатами уламки й вивозили їх на возику. Потім давали нам 2 відра: в одному пральний порошок, у другому вода, ми колотили розчин, і тряпкою на швабрі вимивали подерті стіни і підлогу. Щоб не дихати радіоактивною пилюкою, всім видавали «лєпєстки» — респіратори. Та толку з них було мало: пил потрапляв у легені через зазори між маскою і обличчям. Замість резинових рукавиць давали тоненькі, як целофанові кульочки, одноразові. Ото й увесь захист!

 Чорнобильська аварія
Під радіоактивне випромінювання в результаті вибуху потрапили 1,9 млн жителів України. Загалом зазнали опромінення 8,4 млн осіб у Білорусі, Росії, Україні та інших країнах, зокрема Європи.

Назад поверталися через ту саму «брудну» роздягальню: знімали з себе все, розкладали окремо портянки, окремо сорочки, окремо штани і кальсони. І заходили в душову. Після того, як обмилися, виходили через другі двері в «чисту» роздягальню, де вдягалися в чистий одяг.

Хоча працювали ми хвилин 10, але перебували на станції години дві. Потім сідали на бортові ЗІЛи, ми називали їх «грязні» машини. Вони довозили нас до межі Чорнобильської зони, де була автостоянка. Там нас чекали «чисті» машини, якими нас везли за межі зони відчуження до села Оране — там розташовувалася наша бригада. Жили ми в палатках, у кожній по 32 чоловіка, два дні їздили на роботу, один день працювали в наряді.

Я пробув там 100 днів. У документах написали мені отриману дозу 4,773 бера. Але фактично дози там усім занижували, начальству забороняли писати ліквідаторам більше 5 бер. А потім мене ще на 2 місяця «посадили на фон». Це означало, що в 30-кілометровій зоні мені працювати вже не можна. Дали мені машину АРС-14 (авторозливна станція), попросту говорячи — цистерна, змонтована на шасі ЗІЛ-131, і я нею возив розчин для дезактивації у 30-кілометрову зону. Як «світилася» ця машина — просто жах! Вона працювала на станції з моменту аварії, й відмити її було уже неможливо.

Взагалі тоді дуже багато теоретичних знань по радіації на практиці не підтвердилося. Наприклад, вважалося, що танк — найзахищеніша від радіації техніка, що випромінювання не може проникнути крізь товщу броні. А вийшло навпаки. Причина проста: для роботи двигуна танка потрібне повітря, кисень. Танк бере його ззовні. Заражене повітря потрапляє в замкнутий простір, і весь екіпаж уражається концентрованою дозою радіації. А от у БРДМ (бойові розвідувальні дозорні машини) передбачена система вентиляції, й коли вона працює, всередині машини створюється надлишковий тиск, тож пил ззовні в машину не потрапляє. Екіпаж захищений. Та скільки наших хлопців поплатилося здоров’ям і життям за всі ці прорахунки!

Через рік після повернення додому я відчув проблеми зі здоров’ям: мішка з зерном не міг підняти, така слабкість! Лікувався в Харкові, в Чорнобильській лікарні. Дали мені 3 групу інвалідності. Але зв’язку з Чорнобилем не встановили. Тому й пенсія в мене — як насмішка: 1564 гривні! Можна було б зробити чорнобильську пенсію, вона тисяч 5-6. Та для цього треба було звертатися в суд. Мені сказали: краще не сунься, бо там гроші треба платити.

У мене проблеми із серцем, головою, тиск стрибає… Лікарі сказали, що мені краще жити в селі. У 1979 році я приїхав до друга на свадьбу в Остап’є. Сподобалося мені тут. І я попросив друга підшукати мені хатку. У 2008 році я перебрався сюди. Сім’ї створити не получилося. Була дівчина, проводила мене в Чорнобиль, а як повернувся — вона вже замужем! Та, може, воно й краще: все одно нічого б у в нас із нею не вийшло. Бо Чорнобильська аварія таки даром для мене не минув…

Сергій МИКОЛЕНКО.

Витік радіації в результаті вибуху на четвертому енергоблоці ЧАЕС прирівнюють до вибуху 500 атомних бомб, скинутих 1945 року на Хіросіму.

За різними даними, від 600 до 800 тисяч осіб із усього СРСР брали участь у ліквідації наслідків на ЧАЕС. Від 4000 до 10000 чоловік загинули від наслідків вибуху. Понад 70 тисяч стали інвалідами.

Під радіоактивне випромінювання в результаті вибуху потрапили 1,9 млн жителів України. Загалом зазнали опромінення 8,4 млн осіб у Білорусі, Росії, Україні та інших країнах, зокрема Європи.

 

270 перегляди(ів)