Про собачі потреби дбаємо, а людські — ігноруємо

громадський талет на Баленка в Полтаві

Ми вже повідомляли про облаштування в авіамістечку майданчика для вигулу собак. (Див. ПП: “Чи потрібен майданчик для вигулу собак в авіамістечку?”).Та коли кореспондент навідався на місце сутичок прихильників і противників «собачої вбиральні», з’ясувалося, що це питання споріднене з іншим — проблемою людської вбиральні, адже громадський туалет в Полтаві – рідкість.

Ось що пише у Фейсбуці наша читачка Інна Діхтенко:

«У меня такое чувство, что собаки и то, что они делают в парке — главная проблема этого района. Почему протесты не собирают, когда в парке сидят или спят на лавочках наркоманы и алкоголики, которые разбрасывают шприцы, неприятно пахнут, да и просто люди, которые не могут мусор донести до мусорки? Они тут, видите ли, переживают, дойдёт ли собачка к этой площадке, а то, что кусты при входе в парк давно превратились в туалет для всех отдыхающих в парке, так это не проблема? Дорогие протестующие, устраивайте митинги для того, чтобы в парке поставили туалет для людей, и начинайте ходить сами в места, предназначенные для этого, а не следите за нашими собаками!»

Парк облаштували, а про громадський туалет забули

Проблема громадських вбиралень (точніше, їх відсутності) вже набила оскомину й журналістам, і активістам. (Див. ПП: “Реформи дісталися й до туалетів. Де будемо задовольняти природні потреби?) Вона однаково актуальна не лише для парку в авіамістечку, а й для всіх парків і скверів Полтави.

— Парк зробили, облаштували, — говорить жителька авіамістечка Ольга, — а про громадський туалет – «блага цивілізації» для людей забули. Поруч поліклініка, дитячий майданчик, ветеранів тут багато відпочиває, школа неподалік… Сотні людей ходять через паркову зону повз наш будинок. Де людям справляти природні потреби? Йдуть до нас, під наш під’їзд!

Ольга мешкає в п’ятиповерхівці по вул. Баленка, 18. Озираюсь, і справді: боковим фасадом будинок №18 упритул наближений до паркової зони й відгороджений від неї невисоким залізобетонним парканом, який подекуди зламаний. До будинку веде вузенький тротуар, по обидва боки якого спокусливі зарослі чагарника. Чим не стихійний громадський туалет?

— Ось ходімте, я вам покажу всі принади нашого сусідства з парком, — каже Ольга і веде мене до свого під’їзду.

громадський туалет на Баленка в Полтаві
Ольга показує місце, де справляють свої потреби відвідувачі парку.

Звичайна панельна багатоповерхівка, яких сотні. Права сторона будинку потопає в зелені, милує око дбайливими насадженнями квітів та декоративних рослин.

«А ви зайдіть отуди глибше й принюхайтеся!» — радять мені бабусі, які сидять на лавочці біля під’їзду. Я, дивлячись під ноги, відважно намагаюся зануритися вглиб хащів, та мене зупиняє різкий запах сечі й фекалій.

— Уявляєте, в яких умовах ми тут живемо! — жаліються сусідки. — Іноді кватирку неможливо відчинити, бо несе, як із дворового туалету.

— А погляньте, що у нас твориться під стінами будинку, — продовжує екскурсію місцевими пам’ятками Ольга. – Якби я знала, що ви сьогодні прийдете, я б зранку не прибирала. Я живу на першому поверсі й мало не щодня виливаю кілька відер води під стіни, щоб змити всі нечистоти. Ось вхід у підвал, отут вони прилаштовуються, отут за рогом ховаються… Іноді виливаю воду прямо їм на голови! Ходить в основному молодь. Он подивіться (показує на газон): покачалися, потопталися, понівечили мені всі гладіолуси, оправилися тут, он навіть трусики викинули, не пошкодували…

І прощаючись, просить:

— Зробіть що небуть! Скажіть їм, отим депутатам. Бо вже немає сил це терпіти! Нехай збудують у парку громадський туалет. Тільки щоб він був безплатним. Бо як зроблять платний, ніхто туди ходити не буде: все одно шукатимуть кущі.

громадський туалет в Полтаві
Будинок по вулиці Баленка, 18, під яким відвідувачі влаштували громадський туалет.

Не можна природні потреби ставити на комерцію…

Он воно як цікаво виходить: облаштовуємо туалетну зону для собачок, а про людей забуваємо. А між іншим, людей і «братів наших менших» єднає одна спільна риса: їм однаково хочеться час від часу сходити «до вітру». То скільки ж років незалежності нам потрібно, щоб викорінити в собі бажання ходити «по собачому», де схотілося? Скільки часу потрібно, щоб справитися з розрухою — не в клозетах, а в головах?

Сергій МИКОЛЕНКО.

Фото автора

 

282 перегляди(ів)