Живих меншає, мерців більшає: де будемо їх «селити»?

кладовища

Кількість наших співвітчизників стрімко зменшується. Колись нас було 52 мільйони. Тепер за даними Держстату трохи більше, ніж 42 мільйони. За минулий рік українців поменшало на 208 тисяч порівняно з 2017 роком.

На кожних 10 тисяч наших співвітчизників щороку народжується 94 малюка, однак помирає 145 осіб. На Полтавщині демографія ще гірша: в області народжується лише 78 дітей, а відходить у інші світи аж 165 осіб серед кожних 10 тисяч населення. Якщо такі тенденції збережуться, через якихось три десятки років українців залишиться трохи більше, ніж 35 мільйонів…

В Україні терміново потрібно побудувати 550 нових кладовищ

кладовища
Ось так виглядає Центральне кладовище Відня (Австрія).

Чисельність мерців настільки стрімко збільшується, що їх уже ніде ховати! На сьогодні в Україні потрібно побудувати 550 нових кладовищ. І сміх, і гріх: якщо раніше при народженні дитини треба було завчасно займати чергу в дитсадок, то тепер завчасно слід подумати про місце свого останнього спочину.

Масштаби площ, «заселених» мерцями, вражають. Одна могила займає в середньому 3 кв. м. Враховуючи кількість померлих за минулий рік, виходить, що в Україні з’явилося умовне селище з могил площею понад 62 га. На цій ділянці могли б поміститися 88 площ стадіону «Ворскла», що в Полтаві!

В Україні нині понад 33 тис. кладовищ, із яких упорядковано 26 тис. При цьому в містах розташовано 3 тис. діючих і 1 тис. закритих кладовищ. У сільській місцевості їх набагато більше: 26 тис. діючих і 3 тис. закритих місць для поховань. За оцінками фахівців, якщо навіть збудувати нові кладовища в потрібній кількості, їх вистачить років на 10–12. А що далі робити — невідомо.

Нові кладовища Полтави

На сьогодні існуючі на території Полтави кладовища традиційного поховання майже вичерпали свій ресурс. Генеральний план забудови Полтави пропонує розмістити нові кладовища на трьох майданчиках. Перший — у північній частині міста по дорозі на Гадяч, поруч із птахофабрикою — 25,6 га. Другий — у південній частині міста в районі Харківського шосе (землі Щербанівської сільської ради) — 11,9 га. Третій — у південному напрямку по дорозі на Олександрію на двох ділянках: 24,1 га і 13,54 га. Передбачено також і резерв — 15,06 га на територіях існуючих кладовищ. Усього під розміщення кладовищ на розрахунковий термін до 2031 року генеральним планом передбачено 75,14 га територій.

Діючі кладовища Полтави

кладовища
А це вже наше, українське кладовище…

На території Полтави з 21 існуючого кладовища офіційно можна проводити поховання лише на десяти. Міським кладовищем зараз вважається те, яке розташовне в с. Розсошенці (відкрите 1978 року). На даний момент більшість поховань відбувається саме тут. У майбутньому планується розширити територію кладовища.

Так само мешканці міста можуть ховати своїх родичів на кладовищі в с. Затурине. Воно з’явилося недавно, загальна площа становить 20 га. Діючими вважаються також Шилівське, Яківчанське, Куликівське (вул. Південна) кладовища, в Щербанях і нове кладовище в Гожулах. Решта з працюючих — у селищах Крутий Берег, Івонченці і Вороніна — призначені для поховань місцевих жителів.

Закриті кладовища Полтави

Закритим зараз вважають міське кладовище на вул. Боженка (Фрунзе, 154). Однак тут продовжують ховати родичів раніше померлих та видатних людей міста на Алеї слави. На кладовищі збереглася частина могил, які родичі свого часу перенесли зі Старого міського кладовища. Проводити поховання заборонено на Павленківському, Половчанскому (воно ж Пушкарівське), Новоміському кладовищах, у с. Яр і Жуках.

кладовища
Монастирське кладовище

Монастирський цвинтар, відкритий у першій половині ХІХ ст., у 80-ті роки минулого століття було остаточно знищено. Він розташовувався в межах Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря та на узгір’ї Монастирської гори (у розширених межах існує й дотепер; вул. Нариманівська). Перший цвинтар був на внутрішньому подвір’ї Хрестовоздвиженського монастиря, у склепах самого собору та Троїцької церкви. Зараз там залишилася лише одна могила.

Другий цвинтар теж називається монастирським, хоча розташований не в самому монастирі, а під Монастирською горою, між залізницею та річкою Тарапунька. На Монастирському цвинтарі були поховані багато видатних жителів міста: родичі Пушкіна і Гоголя, Іван Шемякін — важкоатлет, цирковий артист, багаторазовий чемпіон світу з боротьби. На території кладовища можна знайти стародавні надгробні плити, але тепер там знаходиться сад.

кладовища
Центральне кладовище Вени

Доля Єврейського (Новоміського) кладовища аналогічна. Коли саме з’явився цей цвинтар, документально не встановлено, але за розповідями старожилів у довоєнний час вони бачили надгробні плити з датою 1820 року. Нині старовинного єврейського кладовища фактично не існує: за часів фашистської окупації німці його знищили. На місці стародавніх поховань у повоєнний час ще проводили поховання людей різних віросповідань і національностей. Тут можна зустріти і камінь з написом на івриті, і обеліск із зірочкою, і православний хрест. Кладовище стало змішаним, загальноміським, а зараз воно закрите.

А може, кремація краще?

Проблема не стільки в нестачі місць для поховань, а й у тому, що держава практично перестала контролювати сферу ритуальних послуг. Відповідно, їх якість часом залишає бажати кращого. Можливо, саме через це чимало людей нині віддають перевагу не традиційному похованню в землі, а кремації тіла померлого.

кладовища
Центральне кладовище Полтави

Суспільна користь кремації зрозуміла: урни з прахом займають набагато менше місця, ніж могили, а термін мінералізації останків скорочується з 50 років до кількох годин. Однак у цілому по Україні кількість спалених тіл становить усього 5 відсотків від кількості похованих традиційним способом.

У Полтаві перший і єдиний колумбарій (сховище урн із прахом після кремації) зведений ще в 2010 році. Утім, власного крематорію у нас немає, тому найчастіше полтавці обирають харківський – той, що географічно найближчий. В Україні ж сьогодні налічується три крематорії: у Києві, Харкові й Одесі.

У ритуальних агентствах Полтави зазначають: кремацію як альтернативний вид поховання останнім часом замовляє все більше полтавців. На те є різні причини, і в кожного вони свої. «Може, й не варто виділяти покійному окремого місця на кладовищі? Адже навряд чи хтось із наших нащадків навідається до нашої могили через якусь сотню років». Такі думки приходять у голову багатьом.

Не останню роль у виборі способу поховання відіграє й ціна послуг. І це зрозуміло: люди збідніли, зайвих грошей немає, а кремація майже вдвічі дешевша, ніж звичайне захоронення. Повна вартість послуг кремації полтавського ритуального агентства, враховуючи доставку тіла до харківського крематорію, обійдеться в 7500–8000 грн.

Що пропонують можновладці

Уряд займається вирішенням проблеми дефіциту місць на кладовищі і стимулює українців віддавати перевагу кремації. Про це йдеться у відповідному законопроекті № 8248, який подано на розгляд до Верховної Ради торік у квітні. Він називається «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення сфери поховання».

Урядовці пропонують нам проводити також так звані «біозахороненія». Це поховання тіла з використанням біоматеріалів, які розкладаються протягом 5 років. При цьому не передбачене установлення могильних плит, пам’ятників та інших надгробків. Їх повинна замінити «інформаційна табличка».

Цю «новинку» запозичили у Європи, де вона давно вже набула популярності. Ховати за цією технологією можна буде не тільки на кладовищах, але й у лісопарках і навіть парках культури і відпочинку. Місцева влада для цього повинна виділяти спеціальні ділянки.

Такі захоронення називають екологічно чистими. Справа в тому, що традиційний в українському розумінні обряд прощання з померлими несе суттєву шкоду екології, завдає удар по здоров’ю і скорочує життя тих, хто ще живе. Адже тіло померлого обробляють формаліном, який є токсичним і канцерогенним. Тому після поховання літри цієї речовини потрапляють у ґрунтові води, що істотно впливає на навколишнє середовище і наше здоров’я. А додайте до цього ще тонни пластика (квіти, вінки), які роками розкладаються на кладовищах!

Крім того, передбачається ввести поняття «підхоронення»: поховання померлих у вже існуючі могили. Це дозволяється робити через 20 років з моменту попереднього поховання і за згодою власника могили. В іншому випадку дозвіл може видати місцева влада. У разі підтримки цієї ініціативи Верховною Радою закон вступить в силу через півроку після офіційної публікації.

«Пекло і рай починаються на землі»

Як би там не було, але християнські традиції доволі міцні у нашій свідомості. Й у важку хвилину (а саме такою і є смерть близької людини) ми завжди звертаємося до Бога. У питанні поховання померлих церква керується словами Бога, який сказав: «Із землі взятий, у землю і повернешся». Тому християнська традиція — ховати тіло в землю, а спалювати тіло — то традиція язичництва.

— Але це не означає, що церква категорично проти кремації, — говорить архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір. — Якщо є можливість поховати християнина так, як цього вимагає Святе писання, то краще поховати тіло в землю. Якщо такої можливості немає (з різних причин: не вистачає коштів, тіло треба далеко транспортувати, немає місця на кладовищі тощо), то церква допускає й кремацію. І не треба думати, що покійник при кремації потрапляє в пекло. Пекло і рай — це стани душі. Як людина прожила життя — в те місце вона й потрапила. Пекло і рай починаються тут, на землі.

Був такий історичний період, розповідає Владика, коли римська влада вбивала християнських мучеників за те, що люди вірили в Христа. Причому робили це театралізовано, влаштовували справжні дійства в Колізеї, на стадіонах інших міст. Часто тіла мучеників потім спалювали, щоб християни не могли з благочестям їх поховати. Але ж це не означає, що ці люди потрапили в пекло! Тож обряд кремації жодним чином не пов’язаний із загробним життям людини.

Церква не проти кремації

Священик стверджує, що існує й естетична сторона цієї проблеми. Церква шанобливо ставиться до тіла людського в чині погребіння й поховання. Душа і тіло разом беруть участь у реалізації людського життя, людської особистості. Тіло є фактично інструментом душі. А душа є носієм розуму, почуттів, волі. І виражає вона себе саме через тіло. І коли душа освячується Богом, то й тіло освячується теж і стає святим.

— Ми знаємо приклади, коли тіла святих не тліють, благоухають, і через дотик до цих тіл (так званих мощей) відбувається навіть зцілення хворих, — розповідає Владика. — Як людина має уподобитися Христосові душевно, так і тіло має уподобитися Христові після воскресіння. Ми віримо, що всі люди, які жили на цій землі, воскреснуть, коли прийде вдруге Христос. Але їхні тіла переміняться, вони будуть такими ж одухотвореними, як у Христа, коли він воскрес. Згадайте, він міг з’явитися і зникнути, міг проходити крізь зачинені двері… Тому, виходячи з цього, церква все ж таки пропонує людське тіло ховати в землю.

Панотець Федір не бачить також ніяких церковних перешкод у похованні померлого в одній могилі з родичами. Якщо є така можливість і необхідність — це цілком можливо, стверджує він.

— З похованням узагалі пов’язана купа забобонів,— веде далі Владика. — Я, наприклад, не розумію, чому на поминальному обіді кладуть тільки ложку. Чому не можна користуватися виделкою? Кажуть, щоб не вколоти небіжчика. Але ж це звичайнісіньке марновірство! І чомусь воно поширене саме на Полтавщині, в інших регіонах України такого немає. А ставити покійнику стопочку і хліб на поминках — це взагалі радянський звичай, — атеїстичний і безбожний. Я б сказав, «стопочка і хліб» — це з категорії радянського окультизму. Так само, як і звичай іти на кладовище в поминальний понеділок і влаштовувати там трапези — він теж дістався нам у спадок від радянських часів. Бо в радянські часи людям забороняли молитися за спочилих. Тому вони й ішли на кладовища. А подекуди й влаштовували там справжні пікніки, напивалися до безтями, забуваючи, навіщо прийшли…

Життя і смерть завжди йдуть поряд. Усі ми колись — рано чи пізно — покинемо цей світ. Що станеться з нами після смерті, за великим рахунком, більшості з нас байдуже. Та зрозуміло одне: до покійних треба ставитися з повагою. І хотілося, щоби про наш спочинок живі потурбувалися належним чином…

Сергій МИКОЛЕНКО.

 

762 перегляди(ів)