Бандуристи й кобзарі Новосанжарського краю

Бандуристи й кобзарі Новосанжарського краю

Т. Г. Шевченко вважав себе кобзарем – заспівувачем, який надихає та піднімає на боротьбу народні маси. Роль кобзарів та бандуристів у житті українського народу переоцінити важко. Мандруючи від села до села, вони допомагали простому люду мудрим словом, любов’ю, співчуттям чи вдалим жартом. Розповімо про найяскравіших особистостей та глибокий слід, який залишили в історії бандуристи й кобзарі Новосанжарського краю.

Шанувальники українського народного малярства пам’ятають картину «Козак Мамай», де зображено українського лицаря-козака з бандурою. У вільну хвилину він сідає під дубом, кладе осторонь зброю й лише бандурі довіряє свої тужливі думи. Зі струн линуть звуки, а він співає про нелегкі бойові походи, грізні битви, горе людське, боротьбу з поневолювачами за свободу і незалежність…

Полтавська земля дала світові Остапа Вересая, Самійла Яшного, Михайла та Івана Кравченків, Федора Куш­не­рика та багатьох інших менш знаних народних співаків. Серед них і бандуристи й кобзарі Ново­санжарського краю.

Бандуристи й кобзарі Новосанжарського краю: козацький отаман Антон Головатий

Історичні джерела дають чимало свідчень про цю легендарну особистість. Він народився приблизно 1732 року в містечку Нові Санжари в родині заможної козацької старшини. Це дало змогу хлопцеві навчатися в Київській духовній академії. Та його не дуже вабили богословські науки. І вже 1757 року він подався на Запорозьку Січ. Природний розум та освіченість дозволили зайняти високі посади: він обирався куріним отаманом, військовим писарем та суддею Війська Запорізького.

Антон Головатий
Антон Головатий

Антону Головатому довелося пережити не тільки трагедію зруйнування Запорозької Січі та винищення Війська Запорозького, а й бути біля витоків створення ще двох козацьких військ: Чорноморського та Кубанського.

Ще в юності (якщо не в дитинстві) хлопець захопився грою на бандурі й став чудовим бандуристом. Він не лише вдало виконував думи та давні козацькі пісні, а й сам писав вірші, поклав деякі з них на музику. Талант поета, музиканта допоміг Антонові у спілкуванні з самою імператрицею Катериною II, коли козаки просили дозволу поселитися на землях Кубані.

Перед царицею постав козак високого зросту, кремезної статури, він чарував присутніх своєю майстерною грою, гарним голосом. А співав він пісні, що народилися під час цієї дипломатичної місії у Петербурзі: «Ой, Боже наш, Боже милостивий! Вродилися ми у світі нещасливі! Служили вірно у полі і на морі. Та остались вбогі, босі й голі».

Прославляв Головатий і померлого фаворита Катерини II генерал-фельдмаршала Григорія Потьомкіна: «Встань, батьку, великий гетьмане, милостивий великий пане. Встань, Грицьку, промов за нас слово. Проси царицю – все буде готово».

У результаті цих слізних пісень, прохань, посилань на бідність 30 червня 1792 року з’явилася царська грамота, якою було не лише «пожалувано» чорноморцям кубанську землю з Таманським островом, а й нагороджено їхнє військо великим прапором та іншими клейнодами.

Антон Головатий організував поселення козацьких родин на Кубані

Одержавши грамоту, Антон Головатий організував переселення сотень і сотень козацьких родин з України на Кубань. Ці події він увічнив у пісні, що починається словами: «Годі, годі журитися, пора перестати. Діждалися від цариці за службу заплати…», що стала, як стверджують знавці, неофіційним гімном Кубані.

Пам’ять про славного козака, талановитого поета, співака і музиканта Антона Головатого увічнено в літературних творах та назвах вулиць міст Одеси, Херсона, Львова, Борисполя, монументальних спорудах. Свій відомий вірш «До Основ’яненка» Т. Г. Шевченко написав після прочитання історичного нарису Г. Ф. Квітки «Головатий». У варіанті вірша, що був надрукований у першому виданні Кобзаря у 1840 році в Петербурзі, були такі рядки: «Наш завзятий Головатий не вмре, не загине, от де люди, наша слава, слава України». Згодом на зауваження Пантелеймона Куліша переробив перші два рядки на інші: «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине».

Бронзова фігура Антона Голо­ватого входила в монументальну композицію пам’ятника Катерині ІІ, який 1907 року відкрили на Кубані. 1920 року його зруйнували більшовики. І тільки у Нових Санжарах, де народився Антон Головатий, де минули його дитячі та юнацькі роки, ніщо не нагадує про життєвий шлях цієї легендарної постаті.

Іван Скубій плакав, коли почув свій спів

Лірник Іван Скубій народився1858 року в селі Скубії у родині козака Миколи Скубія на прізвисько Шамота. Дідусь Іванка грав на лірі й навчав цьому онука. Далі за навчання взявся дядько з села Горобці, що поряд, Гаврило Горобець. Хлопець був дуже здібним і швидко схоплював ази гри на лірі. Грати на бандурі Іван вчився в бандуриста з Нових Санжар Гаврила Камбуза.

Іван Скубій з донькою-поводирем обійшли всю Полтавщину. Він мав багатий репертуар дум, історичних, побутових, жартівливих пісень та псалмів.

Тогочасну творчу інтелігенцію непокоїв стан розвитку кобзарського мистецтва. З цього приводу відома українська письменниця Леся Українка говорила: «Дума кобзарська, сей оригінальний витвір нашого народного генія, що не має собі паралелей на світі, вмирає. Невже він умре без порятунку, без пам’ятника навіть».

Щоб хоч якось зарадити справі, вона ініціювала проведення у 1908 році експедиції для збирання кобзарських пісень. З цією метою до Миргорода приїхав відомий знавець музики, професор вищого музичного інституту зі Львова Філарет Колесса. Разом із викладачем місцевої художньо-промислової школи Опанасом Сластіоном вони записували мелодії дум та історичних пісень від кобзарів Полтавського краю. Записали вони думи й від лірника Івана Скубія: «Самійло Кішка», «Плач невільника», «Верба кучерява», «Маруся Богуславка», «Самарські брати», «Сестра і брат». За свідченням Філарета Колесси, Іван Скубій добре володів технікою кобзарської речетації, був видатним виконавцем дум, його манера виконання більше була схожа на кобзарську, ніж на лірницьку.

Лірник Іван Скубій – його слухають, йому довіряються, його записують

Пропозиція записати голос та зберегти його на віки викликала у співака цікаву реакцію. Опанас Сластіон згадував: коли той уперше почув із фонографа свій голос , то почав плакати і промовляти: «Слухайте, слухайте! Се Скубій співає! Коли він умре, то й тоді знатимуть, як він співав. Недаремно вік на світі прожив». А тоді звернувся до доньки: «Як умре, дочко, ваш батько, та захочете його добром загадати і послухати, то приїздіть сюди до пана, та й попросіть, нехай ваш батько заспіває. Бач, як жалібно про самарських братів виводить».

«Було ясно, що думи цього поважного діда, стурбованого до сліз, вихрем вились коло контрастів життя та смерті, забуття і безсмертя справжнього артиста, а таким по праву почувався мій гість, – писав Сластіон. − Зараз він ще повний сил і з таким почуттям співає поважні козацькі думи. Його слухають, йому довіряються, його записують. Але незабаром прийде страшний невблаганий час смерті. Його поважного, відзначеного Божим даром – талантом вже не стане на світі».

І цей невблаганний час смерті мандрівного лірника-бандуриста Івана Скубія настав 1909 року. Проте його голос, його пісні й думи продовжують звучати у записі для нас, його нащадків і шанувальників. Кобзарі Новосанжарського краю в пам’яті житимуть вічно.

Малоперещепинська капела бандуристів

Помітною подією в житі села Мала Перещепина стало спорудження у 1939 році сільського клубу із залою на 400 місць. Це одназу активізувало розвиток художньої самодіяльності. Почали діяти хоровий і драматичний гуртки, капела бандуристів. Ось як про це розповідала багатодітна мати 102-річна Одарка Лазоренко письменникові, авторові кнгиги «На довгій ниві» Якову Майстренку: «А як Юрко співав! Усі заслуховувались. Хор у Перещепині організував такий, що слава про нього йшла не лише у районі, а й в області. Жодна вистава без Юрка не обходилась. І Виборного, і Карася виконував так, наче справжній артист.

капела бандуристів
Малоперещепинська капела бандуристів- учасники республіканського огляду художньої самодіяльності

А Іван не тільки співав, а й на кобзі грав. Сам бандури майстрував. Усі ми добре співали. Замолоду ми з чоловіком найдорожчими гостями були на всіх весіллях. У панський маєток запрошували, щоб послухати наш спів. Про Юрка писали в газетах його побратими, що навіть там, у далеких чужих краях (у роки Другої світової війни – примітака автора) він не розлучався з піснею. Отакі були сини мої, соколи! …»

Старший брат Юрія Лазоренка Іван народився у 1905 році. Він був визнаним майстром з виготвлення бандур і талановитим виконавцем українських народних пісень: «Ой, горе тій чайці», «Коло млина, коло броду», «Казав мені батько» та інших, що звучали під власний супровід бандури.

Капела бандуристів налічувала до 40 чоловік

У місцевому краєзнавчому музеї зберігаються спогади Юрія Карпенка, батько якого Іван Миколайович грав у складі капели бандуристів. Він, зокрема, розповів, що у 1939-1940 рр. капела бандуристів налічувала до 40 чоловік. Це були жителі Малої Перещепини та ближніх сіл: Пристанційного, Маньківки, Пи­са­рівки, Поліг, Ве­ли­кого Болота, Кустолового вже згадані брати Іван та Юрій Лазоренки, Іван Рябуха, Яків Вербич, брати Ти­мофій та Михайло Кучки, Яків Вер­бич, Яків Лукімський та інші.

Напередодні війни капелу бандуристів запросили виступати перед делегатами Всеукраїнського з’їзду працівників кооперації. Виступ був настільки вдалим, що Юрієві Лазоренку та Іванові Карпенку запропонували залишитися працювати в Києві. Та вони не скористалися цією нагодою й повернулися в рідне село.

Малоперещепинська капела бандуристів
Малоперещепинська капела бандуристів

Ці працелюбні, талановиті люди, бандуристи й кобзарі Новосанжарського краю, загинули в роки Другої світової війни: Івана Лазоренка за підпільну роботу схопили й розстріляли гітлерівці, його брат Юрій загинув на фронті.

Нащадки славних сільських бандуристів стали гідними продовжувачами справи дідів і батьків. Донька Одарки та Дмитра Лазоренків Галина була артисткою Київської опери, а їхні онучки Зінаїда та Тамара, успадкувавши творчі здібності батька, працювали викладачами гри по класу бандури у мистецьких навчальних закладах.

«У нашій родині тривалий час як дорогоцінна реліквія зберігалася бандура, яку сам змайстрював і грав на ній у складі капели бандуристів мій дідусь Тимофій Кучко, – розповідає його внучка Вікторія Гулак, яка працює керівником художньої самодіяльності Малоперещепинського сільського будинку культури. − Згодом цей експонат ми передали до сільського краєзнавчого музею, щоб люди знали, бачили, якими талановитими і вмілими були батьки і діди нинішнього покоління наших односельців».

Родина Віктора та Ольги Криг – кобзарі Новосанжарського краю

У 50-60 роках минулого століття у Нових Санжарах проживала найбільша на Полтавщині родина, де виховувалося 15 (!) дітей: 7 дівчат і 8 хлопців. Батьки цієї славної сім’ї були звичайними людьми. Батько Віктор Іванович Крига працював художником шляхово-експлуатаційної дільниці Облшляхвідділу в Нових Санжарах, мати Ольга Калениківна – старшим рахівником районного відділу соцзабезпечення. Відомі педагоги, журналісти того часу вивчали їхній досвід сімейного виховання і широко пропагували його в пресі.

Кобзарі Новосанжарського краю Віктор Крига та Іван Гак
Бандуристи Віктор Крига та Іван Гак співають в оточенні дітей родини Криг

У родині Криг любили співи і музику, живопис і літературу. Педагог Степан Самсоненко писав: «Одного разу, гостюючи у Криг, я стежив, як хлопці захоплено випилювали лобзиком. Раптом по радіо почала лунати чудова мелодія, й батько сказав: «Це Чайковський». Облишивши попереднє заняття, всі з жадібністю слухали музику, а найстарший з хлопців Володимир узяв баян і почав підбирати мелодію».

Батько Віктор Іванович ще в дитинстві навчився добре грати на бандурі й не розлучався з нею все життя. Далеко за межі селища линула слава про сімейний музично-хоровий ансамбль, де батько і мати, старша донька Зінаїда співали під акомпанемент бандур, четверо дітей грали на баяні, інші співали, танцювали.

Колишні учасники сімейного ансамблю сестри Зінаїда й Валентина досі памятають, як у 1965 році робітники шляхового управління запросили в Полтаву на свято всю їхню сім’ю. Це була незабутня зустріч. Бурею оплесків зустрічали і проводжали присутні самодіяльних артистів, зокрема найменшого соліста Сергійка.

Учасники хорового гуртка Новосанжарської школи 1935-1936 н.р. 

Частим гостем родини Криг був педагог Іван Гак, який учителював у Шпортьках та Великому Кобелячку, а потім жив у Забрідках. Він сам зробив бандуру і добре грав. Нерідко грав разом із Віктором Івановичем. Та невдовзі подарував свій інструмент великій родині: хай вчаться діти. І хоча вони не стали професійними співаками, музикантами, та любов до пісні, музики, посіяні батьком-матір’ю в чутливі дитячі душі, пронесли через усе життя.

Концертний виконавець бандурист Микола Нечипоренко

Нелегким видався шлях до сяючих вершин кобзарського мистецтва хлопця з Приорілля Миколи Нечи­поренка. Його дитячі та юнацькі роки минули в мальовничому селі Маячка. Батьки хлопця були простими сільськими людьми: батько Іван Юхимович працював ковалем, а мати Килина Антонівна – різноробочою в місцевому колгоспі. Вона настільки любила співати, що односельці навіть називали її Піснею.

Концертний виконавець бандурист Микола Нечипоренко
Микола Нечипоренко

Це шанобливе прізвисько, що міцно закріпилося за родиною, і визначило подальшу долю Миколи. Рано проявилися його музичні здібності, їх помітив і всіляко розвивав учитель початкових класів Андрій Корпусенко. Він навчив Миколу грати на мандоліні, співати, а найголовніше – поважати працю. Ще дитиною хлопець самотужки вивчив нотну грамоту, оволодів іншими музичними інструментами. А згодом став керувати шкільним і колгоспним оркестром духових інструментів. Тобто ще в шкільні роки визначив, що його життя міцно й назавжди буде пов’язане з піснею, з музикою.

Після школи Микола вступає до Полатвського музичного училища, де навчається грати на валторні. І тут Бог посилає хлопцеві такі випробування, якими ніби спрямовує його на кобзарську стежину. Через постійну матеріальну скруту, часті недоїдання майбутній музикант став катастрофічно втрачати зір. Оскільки «духовики» мають читати ноти з аркуша, постало питання про відрахування Нечипоренка з училища. Неабияке бажання стати найкращим музикантом змусило Миколу написати листа міністру культури. Із селянською простотою хлопець заявив: «Дядьку міністре, якщо я не бачу, то можу стати кобзарем, і буду вчитися так, щоб стати найкращим».

У міністерстві порадили керівництву училища спробувати навчити сліпого хлопця грати на бандурі. І він успішно навчався! А тут (чи то від радості, чи за Божим промислом), на щастя, відновився й зір. Микола продовжив навчання в Київській консерваторії й отримав найвищу кваліфікацію: концертний виконавець, керівник ансамблю бандуристів.

Віртуозне володіння музичним інструментом, благозвучний, природний бас-баритон дозволили йому працювати артистом у найвідоміших музично-хорових колективах столиці України, Державній заслуженій капелі бандуристів ім. Г. Майбороди та в концертно-лекційному об’єднанні при музичному товаристві України. Тут він познайомився і творчо співпрацював з уславленими співаками Анатолієм Солов’яненком, Костянтином Огнєвим, Дмитром Гнатюком, Миколою Кондратюком.

У репертуарі талановитого кобзаря були історичні думи «Буря на Чорному морі», «Смерть козака бандуриста», «Про Нечая», «Плач невільника», «Кров людська не водиця» та інші. Співак і сам творив музику на літературні твори В. Сірського, О. Шведа, Л. Сапи. Це, зокрема, думи «Про Українську армію», «Про Гонту», «Пил Чорнобиля чорний», пісні «Про Устима Кармелюка», «Про Байду» та багато інших.

Бандурист Микола Нечипоренко – незламну людину перемогти неможливо

Кожен виступ артиста пробуджував у слухачів національні патріотичні почуття, формував гостру потребу активно долучатися до розубдови самостійної, суверенної української держави. Коли врахвувати, що ці дійства відбувалися у 60-70 роках минулого століття, тобто у період неабиякого розквіту тоталітаризму в СРСР, то стане зрозуміло, що творчість артиста-кобзаря не могла не потрапити в поле зору органів державної безпеки. Кадебісти викликали М. Нечипоренка на «профілактичні» бесіди й висували вимоги: співати під свою бандуру 70% російських пісень і лише 30 – українських. Та артист не зламався, продовжував своєю піснею будити національні почуття українців. Щоб хоч якось приборкати непокірного, владці різних мастей вдалися до нечуваного: заборонили співати й змусили Миколу залишити столицю України.

бандурист Микола Нечипоренко
Бандурист Новосанжарського краю Микола Нечипоренко

Пере­брав­шись у 1973 році до Житомира, Микола Нечипоренко продовжує займатися своєю улюбленою справою і досягає великих успіхів. У місцевому музичному училищі відкриває клас бандури і працює викладачем. Він виховав понад 50 лауреатів регіональних, всеукраїнських і міжнародних конкурсів. Створює самодіяльну капелу бандуристів у технікумі механічної обробки деревини, яка стала п’ятиразовим лауреатом всесоюзного конкурсу. А ось капела бандуристів заводу хімічного волокна під його керівництвом виборола почесне звання народної.

У 1992 році Микола Нечипоренко переміг у конкурсі професійних співаків-бандуристів на краще виконання української думи. Йому пропонують місце соліста у Державній заслуженій капелі бандуристів України. З концертами цього прославленого колективу він побував у багатьох містах і селах нашої країни та за кордоном. Він став, як і обіцяв ще в юні роки міністрові, одним з найкращих бандуристів світу.

Люди не вічні, так і кобзарі Новосанжарського краю. Миколи Нечи­по­ренка вже немає на світі, та живуть у віках пісні, які співає народ.

Бандуристи й кобзарі Новосанжарського краю: спадкоємці українських традицій

бандури музею Новосанжарського краю
Бандури, подаровані музею с. Мала Перещепина родинами Лазоренків та Кучко

Кобзарське мистецтво невмируще, бо символізує надзвичайну пісенність і добру вдачу українців. Постійно знаходяться ті, хто своєю піснею, своєю думою хоче служити людям – кобзарі Новосанжарського краю. З 1974 року в Новосанжарській дитячій музичній школі діє клас бандури. Валентина Мася була першою викладачкою, яка навчала юних новосанжарців доторкуватися до чутливих струн бандури.

Чимало її колишніх вихованців продовжують справу своєї вчительки. Так, Марина Заїченко (Ляшенко) здобула музичну освіту і нині працює заступником директора Харківської дитячої музичної школи №5. Стали викладачами по класу бандури й Олена Грамота та Світлана Яремко. Учителем музичного мистецтва та художнім керівником зразкового естрадного колективу «Веселка» Новосанжарської школи працює Наталія Рябуха.

«Гордістю не тільки школи а й усього Новосанжарського краю стали наші випускники, а нині соліст Національної опери України, лауреат міжнародних конкурсів Володимир Тишков та заслужена артистка України солістка Закарпатського хору Яна Делія, − говорить директорка Новосанжарської музчиної школи Ірина Сєргєєва. – Вони справді сягають вершин у музично-пісенній творчості».

Та, як відомо, шлях до вершин починається з перших кроків. І ось успішно долати ці перші кроки юних бандуристів нині навчає викладачка дитячої музичної школи Тетяна Гусак, яка залюбки передає їм давні, невмирущі кобзарські традиції. Крім викладацької роботи, вона керує невеликими дитячими ансамблями бандуристів – дуетами, тріо, квартетами.

Глядачі завжди схвально сприймають їх виступи. Юні музиканти своїм співом під супровід бандур «осучаснюють» цей традиційний народний інструмент.

Підготував

Геннадій РОМАНЕЦЬ.

При підготовці публікації використані матеріали Малоперещепинського та Маячківського шкільного краєзнавчих музеїв, сімейних архівів Зінаїди Криги та Ніни Хохулі.