Головний корпус унікального заводу перетворився на… супермаркет

Доля багатьох полтавських підприємств, які існували за радянських часів, і велична, і трагічна водночас. Далеко не всім їм пощастило викарабкатися з тієї прірви, в якій вони опинилися в результаті недолугих економічних реформ і «прихватизації». Одні з них змінилися до невпізнання, від інших залишилися лише стіни або скелети каркасів, деякі (наприклад, завод «Знамено»)  зрівняли із землею. А ось головний корпус Полтавського заводу штучних алмазів і алмазних інструментів перетворився на… супермаркет.

Завод перетворився на супермаркет: разючі зміни упродовж людського життя

На старому чорно-білому фото, яке ви бачите – головний корпус заводу 10 липня 1974 року. Фотограф Куліков. Завод готується до святкування 800-річчя Полтави. Кольорове фото – той самий корпус, нинішній час. Разючі зміни, чи не так? І це сталося протягом одного людського життя!

 

Старше покоління добре пам’ятає пісню з фільму «Весна на Заречной улице», яка зачіпала найпотаємніші глибини душі й була своєрідним гімном усього робітничого класу:

«Я не хочу судьбу иную,

Мне ни на что не променять

Ту заводскую проходную,

Что в люди вывела меня».

На жаль, проміняти рідну за­водську прохідну і свою професію довелося багатьом «алмазникам». Пе­реважна більшість із них «розбіглися межи людьми, мов мишенята», як казав Т. Шевченко. Хтось пішов у бізнес, хтось – у державні структури, хтось кардинально змінив свою долю й професію. Були й такі, кому не вдалося знайти себе в іншій сфері діяльності, й вони змушені були доживати до пенсії як прийдеться…

Як же так трапилося, що унікальний, найпотужніший у Радянському Союзі завод, який навіть у незалежній Україні був віднесений до переліку підприємств, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, дійшов до такої метаморфози – перетворився у супермаркет?

Як усе починалося

Шість десятиліть тому, далекого 1961 року на південно-західній околиці Полтави, неподалік від автотраси Харків – Київ почалася підготовка до зведення найбільшого в Європі заводу штучних алмазів і алмазного інструменту. На будівельному майданчику в 132 гектари працювали будівельники з кількох республік тодішнього Союзу. У травні 1964 року в фундамент головного виробничого корпусу заводу був покладений перший бетон, у квітні 1966 року підприємство було введене в експлуатацію й виробило першу партію кристалів синтетичних алмазів.

Усе йшло на підйом: в 1967-1968 роках завод освоїв випуск алмазних шліфувальних кругів на органічних і металевих зв’язках. У 1971 році на підприємстві одержали перший мікропорошок. За короткий час підприємство стало найбільшим у СРСР виробником шліф- і мікропорошків синтетичного алмазу.

До початку 1980-х років на заводі були освоєні технологія металізації алмазів і технологія виготовлення алмазних кіл із розподільною термофіксацією, встановлені автоматизовані лінії з виготовлення алмазних кіл на металевих і органічних зв’язках. У 1982 році завод виробляв абразивні круги із синтетичних алмазів, волокна з синтетичних і природних алмазів, алмазні порошки і полірувальні пасти, надтвердий матеріал «гексаніт-Р» та інструмент із нього, а також випускав господарські товари народного споживання.

У 1980-х роках уперше серед підприємств відповідної галузі на заводі були введені автоматизована система управління підприємством, а також автоматизація операцій основного й допоміжного виробництва з використанням персональних комп’ютерів. Виробниче обладнання включало лазерні установки, ультразвукові установки і верстати з числовим програмним управлінням. На початок 1989 року завод був лідером у СРСР з виробництва штучних алмазів, надтвердих матеріалів та інструментів на їх основі.

На заводі дбали про своїх працівників і будували об’єкти соціальної інфраструктури: гуртожитки, дитсадок-комбінат на 340 місць, піонерський табір на 160 місць у Верхолах і база відпочинку в Гурзуфі на узбережжі Чорного моря. Колектив збільшувався, складалися робітничі династії, для навчання працівників підприємства при заводі працювала філія Московського верстатобудівного технікуму.

Соціалізм змінився диким капіталізмом

Коли в 90-х роках соціалізм закінчився, терміново потрібно було перелаштовуватися на ринкову економіку, а разом із нею змінювати свідомість громадян на нову «релігію» – капіталізм. У спадок від СРСР Україні дісталися сотні тисяч об’єктів державного майна, що так і просилися стати приватними. Багато з них стали брухтом одразу, бо не працювали без промислового комплексу Союзу.

Щоб пережитки радянщини не гальмували реформ, у 1992 році Верховна рада прийняттям відповідного закону дала старт справжній війні за приватизацію. Був створений фонд держмайна й почалася масова приватизація державної власності: люди отримували майнові сертифікати, так звані ваучери. Алмазний завод був перетворений у відкрите акціонерне товариство і теж почав шукати собі власників.

То був час, коли тисячі підприємств, які раніше тримали на своїх плечах радянську економіку, розбиралися й продавалися до останнього гвинтика. Якщо завод не різали на метал, позбавляючи людей робочих місць, то, принаймні, ставили їх перед вибором: грошей немає, тому або одержуй зарплату бартером, або звільняйся. Правда, на руках у людей була нова «валюта» – ваучер. За нього можна було придбати акції чи приватизувати майно. Та зрозуміти, що таке акції, людям, вихованим на радянській системі цінностей, було важко. До того ж, фіктивні фірми, посередники, штучні борги заводу знецінювали акції й перетворювали будь-який документ на копійчаний папірець. Тому сумнівні обіцянки отримувати на акції дивіденди й відчувати себе справжнім співвласником підприємства мало кого тішили. Набагато реальнішою виглядала перспектива обміняти свої ваучери на палку ковбаси та вдосталь наїстися. Тож працівники самі віддавали свою частку, щоб отримати хоча б щось…

Та вбити гіганта світового значення було непросто: іще в серпні 1997 року Полтавський алмазний завод був включений до переліку підприємств, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки України. Та доля заводу була вже вирішена, і, очевидно, не без участі вищого керівництва держави. Працівники фонду держмайна лише забезпечили стандартну процедуру приватизації. Завод придбала американська компанія «Bonarko Ltd», зареєстрована на Кіпрі. Після цього нові власники «розпиляли» завод на два підприємства: один – з випуску алмазів, другий – з виробництва інструменту «Полтавський алмазний інструмент». Контрольний пакет першого продали ірландській компанії «Element Six». Контрольний пакет акцій другого підприємства забрала собі кіпрська компанія «Rendorz Holdings Ltd». Відтепер полтавські алмази перетворилися на сировину й відправлялися для подальшої переробки в невеличке ірландське містечко Шеннон.

Радіти не треба горювати. Де поставимо кому?

А в рідній Полтаві метаморфози колишнього гіганта промисловості призвели до того, що 2005 року завод перетворився у приватне акціонерне товариство «Полтавський алмазний інструмент». Нині воно називає себе правонаступником «Полтавського заводу штучних алмазів і алмазного інструменту». Крім цього з’явилося ще ВАТ «Елемент Шість», яке у 2011 році перейменоване на ПАТ «Кристаліст». Це підприємство стало власником промислових будівель заводу та земельної ділянки площею 5,3 га по вул. Героїв АТО, 71-а. Тож воно й нині продовжує розпродавати інструмент, меблі, обладнання, неліквіди, що залишилися з радянських часів. Торгують навіть обладнанням із заводської їдальні: холодильниками, печами, мийними машинами тощо.

У 2016 році «Кристаліт» офіційно звернувся до міської влади з пропозицією звести на території колишнього заводу торговельно-розважальний центр. 2019 року у виробничому корпусі, що виходить на вулицю Грушевського, відкрили магазин «ТА-DА!». Останнім акордом, що додав екзотики в перетворення знаного полтавського підприємства, стало відкриття супермаркету «Маркетопт» у головному адміністративному корпусі заводу.

Ось такий сумний фінал колишнього відомого на весь світ флагмана вітчизняної індустрії. Чи можна було зберегти його? Хтозна… Фахівці й до цього часу дискутують, хто виграв від ваучерної приватизації 90-х років. Наголошують: приватизація була єдиним шляхом, що вів подалі від пережитків соціалізму. Але ця дорога виявилася тернистою.

Більшість наших співвітчизників так і не отримали жодного разу виплат із дивідендів, продали свої сертифікати за безцінь або взагалі втратили шанси на приватизацію державного майна. Та зрозуміло одне: «народна» приватизація виростила й викохала нову українську еліту – олігархат, який зрісся із владою, і нині визначає політику в усіх сферах нашого життя.

А пересічним обивателям на втіху – новий дешевий магазин! Усі збіднілі акціонери колишнього алмазного заводу, які вже постаріли, не діждавшись виплат за своїми ваучерами, тепер можуть купити акційний хліб, консерви, ковбасу… Спасибі й на тому!

Сергій МИКОЛЕНКО.