Жива легенда нашого часу: професор М. А. Дудченко святкує 100-літній ювілей!

професор М. А. Дудченко

26 серпня професору УМСА, доктору медичних наук Максимові Андрійовичу Дудченку виповнилося 100 років. З нагоди визначної дати його вітали рідні, колеги по роботі, представники міської та районної влади. Нині він — єдиний в Україні професор медицини такого віку, який продовжує працювати. Щодня він консультує хворих і передає свій безцінний досвід молодому поколінню лікарів. Секрет свого довголіття професор М. А. Дудченко бачить лише в оптимізмі та невтомній праці заради здоров’я людей.

Тож ми щиро вітаємо Максима Андрійовича зі славним ювілеєм, бажаємо міцного здоров’я, сімейного затишку, божого благословення, натхнення і працездатності на довгі роки!

Перший життєвий урок професора М. А. Дудченка

Він народився далекого 1919 року в багатодітній селянській родині на Дніпропетровщині. Змалку долучився до важкої праці, щоліта працюючи в колгоспі. Рано залишився без батька й пішов у фабрично-заводське училище, працював рахівником у сільраді, а потім повернувся в 6 клас — доучуватися. У 8 класі його обрали секретарем комітету комсомолу школи, згодом призначили старшим піонервожатим, бібліотекаром.

У 9 класі Максим Дудченко став кандидатом у члени ВКП(б), його обрали членом райкому комсомолу, та невдовзі трапилася подія, яка ледь не перекреслила подальшу долю хлопця. Молодий завуч школи переслідував одну з учениць із непристойними пропозиціями. Максим вирішив покласти цьому край і запропонував виключити завуча з комсомолу. Але районне начальство намагалося будь-що зам’яти делікатну справу. Завуча перевели на інше місце роботи, а безкомпромісного секретаря комітету комсомолу… виключили зі школи.

Це трапилося 1938 року, коли в країні на повну потужність працювала машина репресій. Годі було й сподіватися на справедливість, та все ж юнак вирішив відстояти своє чесне ім’я. Він написав листа Й. Сталіну. Звісно, до вождя всіх народів той лист не дійшов: його прочитав прокурор області, який, на щастя, одразу організував ретельну перевірку.

Це був перший серйозний урок у житті Максима, який не зломив його, а навпаки, додав сил і віри, що справедливість має торжествувати. Через рік юнак блискуче закінчив школу й навіть одержав рекомендацію райкому партії для вступу до Військово-медичної академії ім. С. М. Кірова в Ленінграді.

Професору М. А. Дудченку доводилося і воювати, і лікувати

У травні 1941 року М. Дудченко успішно склав екзамени за другий курс академії й перейшов на третій. А через місяць почалася війна…

професор М. А. Дудченко
Полковник медслужби й зараз на бойовому посту.

Третьокурсники продовжували навчання, працювали в госпіталях і чергували під час бомбардувань. За кожним із них був закріплений бойовий пост, куди вони поспішали під час нальоту: знищувати скинуті німцями запалювальні бомби. Траплялося, що сигнал тривоги лунав посеред ночі, після нальоту час було йти на заняття, а потім — у госпіталь. Наступної ночі все повторювалося спочатку, і кілька діб не вдавалося зімкнути очей. Рятували молодість і запас життєвих сил, бо на добу слухачі академії отримували жалюгідний пайок: 100 грамів хліба і миску юшки.

— Коли ворог підходив зовсім близько до міста, — розповідає професор М. А. Дудченко, — заняття припинялися. Ми здавали підручники, одержували карабіни і йшли в траншеї. Щоправда, стріляли ми не стільки по німцях, а щоб створювати шум і налякати ворога начебто чисельною перевагою.

У лютому 1942 року викладачів і слухачів академії переправили літаком «дорогою життя» через Ладозьке озеро. Далі пішки долали 200 кілометрів до Вологди. А звідти у теплушках — в Узбекистан. Заняття продовжилися вже в Самарканді. А в травні 1943 року М. Дудченко достроково закінчив академію й у званні капітана медичної служби потрапив на Воронезький фронт. Його призначили лікарем мотострілецького десантного батальйону 237-ї танкової бригади.

— Доводилося бути й санітаром, і лікарем, і автоматником, — пригадує ветеран. — Особливо жорстокі бої точилися на Курській дузі. На танку разом із десантниками я йшов у атаку, щоб у бою одразу надавати допомогу пораненим. На одному боці в мене висіла сумка з хрестом, на другому — автомат. Так і пересувався під обстрілами. Сам дивуюся, що вижив, що не влучила жодна куля!

М. Дудченко брав участь у Корсунь-Шевченківській битві, під час прориву оборони на Луцькому напрямі, у форсуванні Вісли, в оточенні німців у районі Бреслау (Вроцлав). Він один із небагатьох медиків, нагороджених орденом бойового Червоного Прапора.

Професор М. А. Дудченко: на фронті всякого бувало

Однак були моменти на фронті, коли доводилося не тільки боротися з ворогом, а й утверджувати в армії дисципліну, викорінювати підлість і брехню. 1944 року М. Дудченка призначили дивізійним лікарем 273-ї стрілецької дивізії. Не встиг він як слід познайомитися зі своїми підлеглими, як за кілька днів дивізія рушила в наступ. Як і належить, Максим Андрійович розділив медсанбат на дві частини: передовий загін, що рухався разом із військами, і основний (він мав підтягнутися пізніше).

Ніхто не сподівався, що дивізії, яка перебувала на марші, доведеться брати участь у боях. Тож начальник політвідділу дивізії разом із керівництвом медсанбату влаштували бучну пиятику. А надвечір дивізія несподівано вступила в бій, було багато поранених. М. Дудченко наказав основному загону підтягнутися, та всі керівники медсанбату були смертельно п’яними. До честі медиків передового загону, вони вчасно надали допомогу пораненим. Та коли почався «розбір польотів», командування оголосило командиру медсанбату догану, а для дивізійного лікаря зажадало суворішого покарання.

— Мені було байдуже, ким я буду на фронті: лікарем чи простим солдатом, — зізнається професор М. А. Дудченко. — Та не давала спокою дум­ка, що мушу неси покарання, якого не заслужив.

Долаючи перешкоди, лікар зустрівся з командиром дивізії. Той зізнався, що підписав наказ, не читаючи. І відмінив його. Справедливість укотре була відновлена.

Нечувана зухвалість

Таким же принциповим, чесним і безкомпромісним М. А. Дудченко лишався й після війни. На його віку було чимало випадків, коли доводилося відстоювати правду.

В авіаційному полку під Києвом, де він служив старшим лікарем, мали провести експеримент: скільки може льотчик, якого зіб’ють у небі, протриматися після падіння на сухому пайку? Однак 350 виділених пайків (шоколад, галети тощо) командування привласнило. Коли ж від М. Дудченка зажадали підписати акт про проведення експерименту, він категорично відмовився, ще й написав на звороті: «Пайки з’їли!». Це була нечувана в армії зухвалість, відверта непокора начальству! І старший лікар, колишній фронтовик, одержав 10 діб гауптвахти. Та справа набула розголосу, почалася перевірка. Зрештою, винні в крадіжці пайків одержали покарання, а сам полк був розформований.

У 1950-60-х роках Максим Андрійович працював начальником медичного відділення Трускавецького військового санаторію, де одночасно очолював науково-експериментальну лабораторію. Мабуть, це були найспокійніші і найщасливіші роки в його житті. Він захищає кандидатську дисертацію, працює над докторською.

У всіх починаннях його підтримує кохана дружина, вірний друг і колега Віра Степанівна, з якою зустрівся ще на фронті. Та раптом Максим Андрійович дізнається, що в новоствореному Актюбінському медінституті не вистачає кадрів, під загрозою підготовка кваліфікованих лікарів для цілини. Йому залишилося дослужити 6 місяців до виходу у відставку, коли професор М. А. Дудченко написав рапорт про звільнення й поїхав в Актюбінськ — щоб з головою поринути в роботу зі створення кафедри факультетської терапії.

Але на новому місці його чекали не лише успіхи, а й розчарування. Серед викладачів, які влаштувалися в новий навчальний заклад, були й ті, хто з різних причин не зміг працювати на попередньому місці роботи. Неважко здогадатися, що професор М. А. Дудченко, людина з високими моральними принципами, не мирився з низькою кваліфікацією чи аморальною поведінкою своїх підлеглих.

У 53 роки Максим Андрійович переніс перший інфаркт. Думка, що може раптово піти з життя, залишивши дружину з сином у Казахстані, далеко від рідних, змусила його разом із сім’єю повернутися в Україну. 1974 року доктор медичних наук М. А. Дудченко очолив кафедру факультетської терапії Полтавського медичного стоматологічного інституту.

Професор М. А. Дудченко: інфаркти — не привід розслаблятися!

У Полтаві він переніс ще два інфаркти — у 63 та 68 років, поховав дружину. І багато, виснажливо працював.

— Ну й що з того, що на серці залишилися рубці? Це ж не привід, щоб залишок своїх днів провести дома, на дивані! — говорить професор М. А. Дудченко.

На той час очолювана ним кафедра охоплювала чимало різних відділень обласної лікарні. Максим Андрійович, який читав курс «Внутрішні хвороби», мусив щодня оглядати хворих — по черзі в кожному відділенні. Діапазон наукових досліджень професора М. А. Дудченка був надзвичайно широким. Це нефро-урологічні, гастроентерологічні, пульмонологічні й кардіологічні захворювання.

професор М. А. Дудченко
Максим Андрійович у своєму робочому кабінеті.

Він одним із перших у СРСР почав вивчати і застосовувати для лікування антиоксиданти. Потрапити на прийом до відомого клініциста намагалися партійні керівники міста й області, районне начальство. Максим Андрійович нікому не відмовляв, при цьому не ділив пацієнтів за рангом — усі для нього були просто хворими.

Професор М. А. Дудченко керував кафедрою до 1990 року — аж поки за віком не перейшов на посаду професора. А загалом в УМСА Максим Андрійович працює 45 років – без малого півстоліття! За цей час він підготував 9 докторів і 30 кандидатів медичних наук, а ще тисячі молодих лікарів, які нині працюють не лише в Україні, а й в Америці, Австралії, Китаї, Кореї. Він автор понад 300 наукових та навчально-методичних робіт, 6 монографій, 5 навчальних посібників.

Пішли дорогою батька й діда син та онук. Син Олександр живе і працює в Москві, він теж доктор медичних наук, професор. Онук Максим Олександрович живе в Полтаві, доктор медичних наук, професор УМСА.

Жодного дня без роботи!

За його плечима — (лише вдумайтеся!) 83 роки трудового стажу, причому 80 із них він лікував людей і готував кваліфікованих лікарів. І нині у свої 100 років професор М. А. Дудченко дивує молодших колег своєю енергією й працелюбством.

професор М. А. Дудченко
Професор М. А. Дудченко зі студентами.

У Максима Андрійовича давно увійшло у звичку починати робочий день о 7.30. У ці ранкові години на кафедрі панує тиша й ніхто не заважає професорові перевіряти студентські реферати чи курсові роботи. Поступово відділення наповнюється людьми: заходять викладачі, студенти, починаються огляди й консультації хворих, конференції тощо. Десятки хворих, сотні студентів, лікарі, медсестри й викладачі — усі вони потребують уваги, невідкладних рішень, а інколи — просто розуміння й співчуття. Далеко не кожен може витримати таку виснажливу роботу, а Максим Андрійович не уявляє свого життя без неї.

Вихідні професор М. А. Дудченко зазвичай проводить на дачі, їздить туди на авто, яке ще донедавна водив сам — навчився ще на фронті, коли під обстрілами мусив перевозити поранених.

— Маю 12 соток землі, — розповідає Максим Андрійович. — Там ростуть фруктові дерева. Доглядаю за ними: обкопую, кошу траву. Урожай роздаю знайомим, а траву складаю в копиці — для зайців. Намагаюся виснажити себе фізичною працею, щоб одержати заряд бадьорості на цілий тиждень. А ще пишу статті — це теж певною мірою відволікає від пацієнтів, студентів, життєвих проблем.

Пригадалося: якось в Інтернеті натрапила на результати цікавого дослідження. Медики обстежили дітей із багатодітних родин і з’ясували, що найміцніше здоров’я в тих, хто народився четвертим. Максим Андрійович у батьків теж четвертий. Принаймні, якогось секрету здорового довголіття в нього немає: він не дотримується жодних дієт, не займається фізкультурою. Пережив голодомор, ленінградську блокаду, пройшов дорогами війни й усе життя невтомно, виснажливо працював, тримаючи високу планку вимогливості — до себе й до оточуючих.

Життя прожите достойно, то чи не час подумати про відпочинок? Але таким, як професор М. А. Дудченко, «спокій тільки сниться», найліпший відпочинок для ветерана — робота. Тож нехай Господь дарує Вам, шановний Максиме Андрійовичу, ще багато літ продуктивної праці — на радість рідним, колегам і вдячним пацієнтам!

Зінаїда МАТЯШОВА.

Фото прес-служби УМСА.

193 перегляди(ів)