Як рідні люди стають ворогами: життєва історія

Як рідні люди стають ворогами: життєва історія

Із полтавкою Людмилою Олександрівною Коваленко ми познайомилися в Полтавському місцевому центрі з надання безоплатної вторинної правової допомоги, куди вона завітала з нагоди Всеукраїнського дня безоплатної правової допомоги (цього року його відзначали вперше), щоб подякувати своєму адвокатові Олексієві Олександровичу Шаповалову.

Він допоміг родині в судовій справі, що стосувалася поділу спадщини. Це доволі поширена причина, що змушує звертатися до суду рідних людей, які не можуть домовитися між собою.

— Ми з чоловіком Віктором, 1953 р. н., живемо на Подолі в двокімнатній хрущовці, − розповідає жінка. − У цьому ж будинку, в сусідньому під’їзді донедавна проживала його матір Валентина Дмитрівна, моя свекруха. У чоловіка є сестра Тетяна, вона живе на Половках, має двох дорослих дітей — сина Віталія й дочку Оксану. Свекор помер 1997 року, тож Валентина Дмитрівна в своїй однокімнатній квартирі жила сама. Ми ж рідні, як могли, їй допомагали. Я часто навідувалася до свекрухи, приносила їсти, купувала хліб, цукор − усе, що попросить. Одразу скажу: грошима ми їй не допомагали. У нас їх просто не було. Ми все життя працювали, жили лише на зарплату, потім лише на пенсію.

2010 року чоловік захворів: у нього трапився інфаркт. А 2014 року в нас померла внучка, їй було 12 років. Це була велика трагедія, ми й досі не можемо від цього відійти: вона весь час у нас перед очима… (Жінка ледь стримує сльози). А в чоловіка через це потрясіння стався другий інфаркт…

Людмила Олександрівна замовкає, руки в неї трусяться, вона витирає сльози. Їй важко про це говорити, боляче згадувати. Врешті, справившись із хвилюванням, глибоко зітхнувши, вона продовжує:

— Ми дуже переживали, молилися за неї, просили вибачення в Господа, що не змогли її врятувати. Ну так сталося… Це наше горе, і ми пройшли через це.

Догоджали бабусі в усьому

Через деякий час після цього сестра Тетяна прописала в материну квартиру свою дочку Оксану. Начебто для того, щоб дівчина доглядала за бабусею. Коваленки теж не полишали стареньку: виносили сміття, прибирали в оселі, робили покупки. На старість люди часто стають вередливими, та Коваленки намагалися в усьому догоджати старенькій: жарко влітку — приносять їй водичку, хочеться морозива – купують його…

Свекруха останнім часом просила невістку, коли та щось їй приносила: тільки не кажіть Тані, не розказуйте Оксані… Чому? Може, щоб у сестри не виникало ревнощів, що начебто брат допомагає матері більше, ніж вона? Хоча навідувати стареньку зручніше було саме синові з невісткою: вони живуть у одному будинку, а Тетяні до матері їздити далеченько.

Невістка заспокоювала бабусю, казала, що не збирається ні перед ким звітувати. Як згодом жалкувала Людмила Олександрівна, що нічого не розповідала Тетяні! Якби вона була відкритішою, може, Тетяна б не зводила наклеп, що начебто Коваленки не доглядали за старенькою? І не довелося б потім у суді переказувати в усіх деталях, як вона ублажала свекруху…

— Я ледь не щодня носила Валентині Дмитрівні їсти, та вона могла, наприклад, відставити мій суп, а потім забути про нього… А мені ж на роботу треба бігти, сидіти біля неї в мене часу не було.

Забирати рідну матір до себе дочка не хотіла

Одного разу братові зателефонувала Тетяна:

— Що ви бабусі носите? Ви її отруїли! У неї розлад шлунку від ваших харчів.

Довелося виправдовуватися. Людмила Олександрівна носила свекрусі те, що готувала й для себе та чоловіка. А оскільки у нього був гастрит, усі страви готувала на пару, негострі й непересолені, і обов’язково свіжі.

— Після цього випадку, щоб не було до мене претензій, я почала робити по іншому. Приготую вечерю, принесу бабусі й телефоную Тетяні: «Я принесла котлетку з кашею». Вона милостиво погоджується: «Ну, добре, нехай». Спочатку все було тихо-спокійно. А потім вона почала нас від бабусі відгороджувати: «Не треба бабушку годувати! Оксана приїде, погодує». Ну, не треба, так не треба…

У Тетяни була власна трикімнатна квартира, тож Людмила Олександрівна якось запропонувала їй забрати матір до себе. Старенькій потрібен був постійний нагляд.

— Знаєте, що вона мені на це відповіла? Що бабусі буде далеко ходити до туалету. Наче той туалет у трикімнатній хрущовці знаходиться за квартал!

Однак керувати на відстані й командувати невісткою Тетяна не переставала. Вона повсякчас телефонувала Людмилі Олександрівні: «Піди, поміряй бабусі тиск!», «Піди підключи їй холодильник, бо вона шнур палицею заділа й висмикнула з розетки».

— Вона ніколи не цікавилася, як я себе почуваю, чим узагалі зайнята…

А 2018 року старенька померла.

«Ми оберігали матір від поганих новин»

Віктор дуже любив свою матір. Та останнім часом мало навідувався до неї. Чоловік інвалід ІІІ групи, у нього високий тиск, він постійно на таблетках. Два роки, як він не виходить з квартири. Людмила Олександрівна характеризує чоловіка цілком позитивно: ніколи не пив, не курив, не гуляв. Правда, зізнається, є в нього один недолік: він дуже ревнивий. Але це, запевняє, справи не стосується, це їхнє, внутрішнє…

Коваленки оберігали матір від негативних новин, щоб не хвилювати її. Вони не розповідали їй і про хворобу Віктора. А той почав пухнути. В нього настільки опухли руки та ноги, що він не міг ложки втримати в руках. А по хаті пересувався з паличкою. Мати не бачила сина в такому стані, вона до них не навідувалася.

А потім трапився випадок, що змусив стареньку засумніватися, чи доглядає, бува, невістка за її хворим сином, чи, може, зовсім його покинула…

Одного разу швидка відвезла Віктора в кардіодиспансер, у реанімацію. Людмила Олександрівна щодня навідувала його вранці, в обід і ввечері після роботи. А матері вирішила нічого не повідомляти.

На третій день перебування чоловіка в кардіології лікарка вручила Людмилі Олександрівні листочок із переліком ліків, які необхідно купити. На ньому значилося прізвище «Коваленко». Без ініціалів!

— Я здивувалася: більшість тих ліків я вже купувала, проте побігла в аптеку і купила все, що там було написане. Передаючи пакет, перепитала чергову лікарку: навіщо так багато препаратів? І була ошелешена: «Вашого родича тільки-но привезли, ми йому зробили пробу, тож потрібні ліки». Виявилося, що в кардіологію привезли ще одного Коваленка, нашого однофамільця. Його родичів у відділенні не було, тож помилково мені вручили рецепт іншого хворого!

Потім лікарі почали таки розрізняти однофамільців, приписуючи до прізвища ініціали. Але відбирати помилково куплені ліки у хворого, що лежав під крапельницею, не стали. Не стала з’ясовувати стосунки й Людмила Олександрівна. Та й не було з ким: родичі до того чоловіка не приходили.

— Я подумала: Бог із ним, нехай це буде благодійність. На тому світі мені зарахується. Головне, щоб Віктор був здоровий. Усю свою тринадцяту зарплату я витратила на ліки! Нічого, я тоді ще працювала, заробляла гроші. Бабусі ми, звичайно, нічого цього не розказували.

Та коли увечері Людмила Олександрівна поверталася додому, її зустріла перелякана сусідка, яка була в добрих стосунках зі свекрухою і часто до неї заходила. Вона повідала, що лікарі вже встигли (знову таки помилково) зателефонувати Валентині Дмитрівні й розповіли, що її син помирає, йому потрібні ліки, а дружина його кинула й не приходить!

Як рідні люди стають ворогами: життєва історія
Людмила Коваленко

— У мене всередині аж похололо. Я зрозуміла, що лікарі розшукували родичів Коваленка №2 і помилково зателефонували нашій бабусі! Бо в історії хвороби Віктор зазначив телефон матері. Довелося виправдовуватися перед сусідкою, показувати їй чеки з аптеки, пояснювати, що до чого. А йти виправдовуватися перед свекрухою в мене вже не було сил, я була повністю спустошеною…

«Справа була наскрізь фальшива»

Після смерті бабусі через деякий час Коваленкам зателефонував їхній племінник Віталій. І ошелешив новиною: виявляється, дідусь, коли був живим, заповів йому свою половину квартири. А бабусина половина за законом має ділитися навпіл між найближчими прямими спадкоємцями — дітьми. Тобто між Віктором і Тетяною — по одній четвертій частині. І тут же запропонував дядькові відмовитися від своєї чверті на користь його матері.

— Для нас це була, звичайно, неприємна звістка. У 1997 році, коли помер свекор, Віталієві було 18 років. За дідусем він не доглядав, у нього на умі були одні гулянки та дівчата. Доглядав батька Віктор, якому тоді було 44 роки, він був молодий, здоровий чоловік. Батько фактично помер на руках у сина. Та що поробиш? Заповіт є заповіт.

Однак віддавати свою частину спадщини Коваленки не збиралися й запропонували родичам продати квартиру та поділити гроші. Або виплатити належну Коваленкам частину в грошовому еквіваленті. Незговірливість Коваленків родичам не сподобалась, і вони подали на них в суд.

— Коли ми про це дізналися, були просто ошелешені. Як це— в суд? Чому в суд? Невже не можна домовитися по людськи? І на якій підставі можна відібрати в сина частку спадщини його рідної матері? Виявляється, можна! Якщо довести, що син за матір’ю не доглядав. От на цьому вони й побудували свою справу.

Коваленки розгубилися. Куди йти, до кого звертатися? Вони ніколи в житті не мали справи з судами, у них не було серед знайомих ні юристів, ні адвокатів. Добрі люди підказали: у Полтаві є Центр з безоплатної правової допомоги.

— Там мене уважно вислухали і скерували до адвоката Олексія Олександровича Шаповалова. Скільки житиму, повік буду йому вдячна! Він не взяв із нас жодної копійки, клянуся! Натомість дуже кваліфіковано підійшов до справи. На всіх п’яти судових засіданнях він був присутнім, відстоював нас, підтримував, підбадьорював. Він бачив, у якому стані перебуває Віктор, тому на всі запитання, які ставив суддя, намагався відповідати сам, оберігаючи свого підзахисного. Я низько вклоняюся йому за все, що він для нас зробив!

Позивачем у справі виступав наш племінник Віталій. Подав у суд на рідного дядька! На якій підставі? Тому що він начебто не доглядав за матір’ю!

Справа була повністю сфабрикована, наскрізь фальшива, вони стільки бруду вилили на нас! Дійшли до того, що відкритим текстом стверджували: «Він відмовився від своєї матері». А характеризуючи Віктора, вони у позовній заяві написали: «аморальний»! Усе було розраховане на те, що Віктор не витримає суду. Третій інфаркт він просто не переживе…

Та дякуючи нашому адвокату, суд залишив ¼ частину квартири за нами.

Родичі на контакт на йдуть

Та рішення суду не зрушило справу з місця. Коли Коваленки пішли до нотаріуса й пред’явили йому рішення суду, щоб одержати свідоцтво на спадщину, той затребував документи на бабусину квартиру, причому лише оригінали! Та ще й велів привести до нього інших спадкоємців.

Оригінали документів були в Тетяни, яка, звісно, не прагнула їх віддавати братові. Племінник Віталій після суду теж не йшов на контакт. Тож справа зайшла в глухий кут. Тим часом у бабусиній квартирі поселилася онука Оксана.

— Коли вона вивозили бабусині речі з квартири, ми ні на що не претендували. Єдине, про що я попросила Оксану — віддати наші з Віктором весільні фотографії. У відповідь почула: «Я їх викинула»!

Отак рідні брат і сестра, які, як кажуть у народі, «з одного місця вилізли», стали ворогами… Заради чого? Ми всі ходимо під Богом, то невже кілька тисяч гривень варті того, щоб ганьбити своє добре ім’я, псувати дружні стосунки, робити капості рідним?

Сергій МИКОЛЕНКО.

115 перегляди(ів)