Світлій пам’яті Вчителя

8 жовтня минає 90 років від дня народження кандидата технічних наук, професора, незмінного завідувача кафедри організації й технологій будівництва та охорони праці ПНТУ імені Юрія Кондратюка, заслуженого працівника освіти України Людмили Гордіївни Єрісової. Півтора року не дожила вона до свого славного ювілею. Будучи в похилому віці, за три місяці до своєї кончини, не зважаючи на погіршення самопочуття, вона продовжувала ходити на роботу, проводила заняття, читала лекції, консультувала дипломників. Вона не могла інакше: університет був для неї рідною домівкою, а студенти – наче рідними дітьми. Як вона могла їх покинути, та ще й напередодні сесії! І тільки прийнявши екзамени, підписавши дипломникам випускні проекти, благословивши їх на успішне професійне життя, вона з почуттям виконаного обов’язку пішла в інший світ…

Я познайомився з цією неординарною особистістю, будучи студентом 3 курсу, далекого 1980 року. В той час Л.Г. завідувала кафедрою технології будівельного виробництва і про неї вже тоді ходили легенди. Вимоглива, принципова, справжній фахівець будівельної справи, екзамени приймає лише стоячи: студенти готуються не за партою, а біля дошки, з крейдою в руці. І доповідають теж стоячи. Тож я, очікуючи першої лекції, у своїй фантазії вималював міцну жінку, грубуватої зовнішності зі стервозним характером. Аж ось дзвенить дзвінок і в аудиторію входить невисока тендітна жіночка років п’ятидесяти, зодягнена у сірий жіночий костюм ділового стилю з білою блузкою, витримує паузу, поки всі встануть, і діждавшись тиші, добре поставленим голосом промовляє: «Здравствуйте, товарищи студенты! Прошу садиться». Яка тиша запанувала відразу! Так, її голос та зовнішність не могли не привернути увагу. Вони якось не поєднувалися одне з одним. Це був голос оперної співачки – низький, сильний, проникливий. Водночас, це був голос командира – гучний, рішучий, в якому відчувалася твердість характеру, і який зовсім не відповідав приємній зовнішності і відкритому привітному обличчю цієї жінки. Пізніше я дізнався, що в молодості Л.Г. співала в інститутському хорі – її голос був примітний серед хористів. Зміст першої лекції мені не запам’ятався: записуючи щось «на автоматі», я не міг оговтатися від вражень, і час від часу ловив себе на думці, що спостерігаю за лектором, як за артистом у театрі.

Але поступово ми підлаштувався під лектора Єрісову, як підлаштовуються до будь-якого викладача, враховуючи індивідуальну манеру поведінки кожного і стиль викладання матеріалу. Останній до речі, не вирізнявся оригінальністю: в той час панувала класно-урочна система, Інтернету не було, і викладач був єдиним авторитетом у своїй сфері, тож лекція зводилася до того, щоб ловити кожне слово професора чи доцента й акуратно занотовувати сказане. Пари тривали 90 хвилин: два заняття по 45 хвилин, між якими була п’ятихвилинна перерва. Тож деякі викладачі серед занять робили психологічні розвантаження, щоб студенти мали змогу трохи відпочити. Доцент Лисенко Г.М., приміром, (він викладав фізику), розказував нам анекдоти із серії «Фізики сміються». Доцент Пічугін С.Ф. (викладав металоконструкції) серед лекції задавав контрольні питання, за відповідь на які нараховував студентам бонуси. Доценти Бродецкий С.А. (основи НДРС) і Майліс Я.Й. (будівельна механіка) розказували студентам випадки із власного будівельного досвіду. Л.Г. Єрісова теж наводила приклади із власної практики, поїздок на будівельні об’єкти, консультативної допомоги будівельним організаціям. Пам’ятаю її розповідь про оригінальний метод зведення підземних споруд – опускний колодязь. В Кременчуці в 60-х роках багато споруд зводилося саме цим методом. Однак похибки в технології іноді призводили до нестандартних ситуацій: багатотонна споруда діаметром кілька метрів провалювалася під землю нерівномірно, з перекосом. Тоді її заклинювало і вона «зависала» у товщі ґрунту. Виправляти перекос було складно. Тож зверталися до фахівців-науковців. Про такі випадки й розказувала Л.Г., коли їй доводилося бувати на будмайданчиках в якості експерта.

Вражала Л.Г. і своєю ерудицією. Вона ніколи не читала лекції «з листа». Лише напам’ять! Чітко, логічно, як по написаному. Іноді «видавала» таку термінологію, яку студенти, особливо вчорашні школярі, не могли збагнути. Пам’ятаю, як вона, розказуючи про технологію покрівельних робіт, розсмішила увесь потік специфічним терміном «бітумолатекснокукерсольна мастика», яке вимовила на одному диханні, як само-собою зрозуміле. І не могла збагнути, чому студенти сміються. Довелося кілька разів повторювати його по складах, щоб студенти змогли відтворити його у себе в зошиті…

Дисципліна, яку викладала Л.Г., була професійно спрямованою, однак ми, учорашні школярі, не маючи будівельного досвіду, подекуди не розуміли те, що нам розказували. А втративши увагу, починали займатися хто-чим: грали в морський бій, в слова, вели переписку один з одним, малювали карикатури один на одного. Мобільників і смартфонів тоді не було, тож переписувалися на клаптиках паперу. Але Л.Г. завжди тримала контакт з аудиторією, розуміла студентів, пробачала їм їхні балачки підчас занять, погрожуючи жартівливо кулаком на адресу деяких розбишак і обіцяючи надавати їм стусанів. До кожного студента в неї був свій підхід, своє слово. Слабака вона могла похвалити, підбадьорити, щоб він повірив у власні сили, ледаря – насварити так, що тому ставало не по собі, і на повному серйозі він обіцяв виправитися. На практичних заняттях, у вузькому колі студентів вона могла й пошуткувати. Пам’ятаю, як вона консультувала нашу групу по курсовому проектуванню. Один із студентів наважився попросити її дати «козу» – зразок для виконання проекту. Її відповідь розсмішила усіх: «Навіщо? Я вам буду за козу!»

Зовсім з іншого боку я пізнав Л.Г. в студентському оздоровчому таборі, у Вакуленцях, де студенти проходили геодезичну практику. Разом із нами в сусідніх будиночках відпочивали й викладачі, харчувалися разом з нами в одній їдальні. Табір був розташований на березі Ворскли, і частенько вранці, під крутим берегом річки, біля підмитого течією і поваленого дерева можна було помітити Л.Г. з вудочкою. Вона ловила рибу, яку ми називали верховодкою, невеличку, розміром не більше долоні, і це їй доставляло величезне задоволення. Я дивувався: як така енергійна й непосидюча жінка може годинами непорушно спостерігати за поплавком!

Верховодка найкраще клювала на муху. Тож збираючись на рибалку, треба було завчасно запастися мухами, яких ловили на господарчому дворі за столовою, на великій кучі гною. Гній «продукувала» місцева хазяйська корова, котру тримала жінка, яка працювала у таборі сторожем. Рибалки-любителі, в тому числі, й Л.Г., проявляли неабияку спритність, виловлюючи мух, адже муха для наживки мала бути живою. Їй відривали крило і всували у коробочку з-під сірників.

Майстерність була також і в тому, щоб правильно підготувати вудочку. Грузила на лісці або ж не було зовсім, або ж він мав бути дуже легким, щоб начеплена на гачок муха спливла до поверхні води. Іноді Л.Г. рибалила разом із Л.В. Фалєєвим, доцентом кафедри ЗБК, грузним чоловіком років шістдесяти, теж помітною фігурою серед викладачів тих років. Вони рибалили «на перетяжку»: ставали уздовж берега, там де річка робить крутий поворот і орудували двома вудочками одночасно, бо ліска була одна, спільна.

Там же, в таборі, я довідався ще про одне хобі Л.Г. – вона любила грати в шашки. Доцент кафедри філософії Герман Мирон Абрамович, який теж відпочивав у таборі, був кандидатом у майстри спорту з гри в шашки і давав сеанс одночасної гри з усіма бажаючими. Л.Г. не могла пропустити такої нагоди! На асфальтованому майданчику  перед їдальнею по периметру розставили столи, учасники гри зайняли свої місця, а в центрі ходив «гросмейстер» Герман. Я теж брав участь в турнірі, і, звичайно ж, програв. Л.Г. Єрісова звела партію до нічиї! В мене й досі зберігаються фото того турніру…

1985 року я був зарахований до складу кафедри технології будівельного виробництва і охорони праці науковим співробітником по госпдоговорній тематиці. Л.Г., як завідувачка кафедри, підписуючи мені заяву, благословила мене на наукову діяльність. Наукова робота на кафедрі в ті роки була на високому рівні: будівництво велося значними обсягами і замовлень від виробничників вистачало. Кафедра тісно співпрацювала з Полтавським домобудівним комбінатом і однією з крупних тем кафедри у ті роки було удосконалення касетної технології виготовлення залізобетонних перегородок з розробкою конструкції бетонороздатчика. Керувала темою Л.Г. Єрісова.

Колектив кафедри, як на мене, виявився досить дружним і згуртованим, хоча були й окремі особистості, котрі любили затівати суперечки і покричати на засіданнях кафедри. Та Л.Г., завдяки своїй природженій толерантності, завжди вдавалося гасити конфлікти, і скандалісти швидко заспокоювалися. Кафедра жила повноцінним творчим життям – як у науково-методичному, так і побутовому плані. Пам’ятаю, як кафедрали готували «Справочник по технологи строительного производства для сельскохозяйственного строительства» під керівництвом Л.Г. Єрісової, як раділи, коли отримали з типографії першу партію книжки, як дарували її колегам із дарчим надписом. А скільки було неофіційних зустрічей колег, застіль з приводу ювілеїв, днів народжень, новорічних свят! Такі корпоративи зближували один одного й налаштовували на продуктивну сумісну роботу. Найчастіше збиралися вдома у Олексія Олексійовича Шила – гумориста, любителя анекдотів, незмінного ведучого усіх культмасових заходів, університетського Діда Мороза. На початку 2000-х років наші дипломники шуткували, сприймаючи кафедру, наче велику родину: «мамою» для них була Тетяна Володимирівна Подолян, «батьком» – Валентин Іванович Русін, а «бабусею» – Людмила Гордіївна Єрісова.

Її 80-літній ювілей ми святкували в університетській їдальні. Вона була у чудовій формі, сповнена сил і бадьорості. Кожен з чоловіків вважав за свій обов’язок запросити її на танець. І вона нікому не відмовляла. А як вона витанцьовувала з Василем Васютою, колишнім своїм студентом! Він, злегка захмелілий, так кружляв її у вальсі, наче дівчинку, зовсім забувши про вік своєї партнерші. До цього ювілею я підготував і виконав для Л.Г. пісню-переробку на мотив її молодості «Не могу я тебе в день рождения дорогие подарки дарить»:

Не могу, Вам, Людмила Гордеевна,

Дорогие подарки дарить,

Но зато я без тени сомнения

Буду Вам о любви говорить.

К Вам на лекции как на свидание

По утрам все студенты спешат.

А дипломники даже заранее

Консультантом Вас видеть хотят.

И пускай я живу в общежитии

Озабочен одной лишь мечтой:

Чтобы Вы, как и наши родители

Никогда не старели душой.

Пусть я не был вполне к Вам внимательный

И цветы не дарил никогда,

Но готов в этот день замечательный

Вам признаться в любви навсегда!

Усе життя Л.Г. Єрісової пройшло в нашому навчальному закладі – від власних студентських років до старості. Вона виховала й дала путівку в життя кільком поколінням студентів. У багатьох сім’ях полтавців її знали від діда – до онука. А на будівельному факультеті не було такого викладача, кого б вона свого часу не навчала. Вона пережила трьох ректорів університету і трьох завідувачів рідної кафедри. Вона могла спокійно піти на пенсію у 55 років, ще у 1982 році, і перебуваючи на заслуженому відпочинку, присвятити своє життя дачі, дітям, онукам. Та вона вважала за найважливіше передавати свої знання і досвід молодому поколінню. Тож усі сприймали її як якусь неодмінну, суттєву і невід’ємну частину нашого університету. І тим сильніше був біль утрати, коли її не стало…

Вічна Вам пам’ять і шана, дорогий наш Учителю!

Дикань С.А.,

доцент кафедри ОТБ та ОП, кандидат технічних наук.

423 перегляди(ів)