«Сьогодні будуть танці»

танці в Корпусному парку

Щосуботи й щонеділі близько 17.00 у Корпусному парку Полтави збираються немолоді вже люди в святковому вбранні. Літні пані з дбайливими зачісками або в перуках, у сукнях, які були модними 10–20 років тому, у взутті на високих підборах виглядають дещо незвично: на жаль, ми більше звикли до обшарпаних пенсіонерів із кошовками. Доведені злиднями до відчаю, вони переймаються єдиним питанням: як вижити? А тому давно вже махнули рукою на зовнішній вигляд. А ці – цілком європейські дами (назвати їх бабусями язик не повертається), коло інтересів яких значно ширше, ніж дотягти до наступної виплати пенсії. Вони приходять у парк… танцювати!

Після 17.00 з’являються працівники міського Будинку культури, яких присутні знають на імена й зустрічають, наче рідних. Вони швиденько встановлюють апаратуру, й парком лине музика.

Починаються танці в Корпусному парку. Пенсіонери (переважно жінки й усього кілька чоловіків) виходять танцювати. Повільні танці змінюють запальні, та це не спиняє літніх людей. Їхні стомлені обличчя поволі світлішають, зморшки розгладжуються, очі блищать. Як тільки закінчується одна мелодія, вони, запашілі, відхекуються, сідають на лавки перепочити, та швидко встають і знову йдуть танцювати.

Що змушує літніх людей щосуботи й щонеділі збиратися? Що значать для них танці в Корпусному парку?

Запитую про це в кількох танцюристів.

Безплатний фітнес

танці в Корпусному парку
Раїса відвідує танці майже 30 років.

Колишня бухгалтер Віра навіть не знає, що відповісти. Розповідає, що відвідує танці в Корпусному парку років 20. Пригадує: раніше грав духовий оркестр, потім танцювали під баян, який приносили самі ж учасники зібрань. А років, може, десять музичний супровід забезпечують працівники Будинку культури. Нарікає, що останнім часом болять і наливаються ноги, тож вона вже не може так активно рухатися, як раніше, однак танці для неї – добряча фізична зарядка і неабияка наснага для душі.

– Ходжу сюди з 1980 року, – розповідає дама, яка представилася Раїсою. – Отже, вже майже 30 років. Щоб зберегти здоров’я, не втратити форму, займаюся вдома тибетською гімнастикою. Ну а танці – доповнення до неї, такий собі фітнес…

Щоб не потрапити на Шведську

танці в Корпусному парку
Кружляють пари, як колись у їхній юності…

Анатолій Васильович одразу вимагає показати журналістське посвідчення, й лише після цього змінює недовіру на милість і починає свою розповідь. Вона – про те, як люди жили без Інтернету, соцмереж і навіть телевізорів (а саме такою була його повоєнна молодість). Тоді люди виходили на вулиці, гуляли, знайомилися, багато спілкувалися, співали пісень і, звичайно ж, ходили на танці.

Полтава інтенсивно відбудовувалася, працювало багато фабрик і заводів, на деяких із них були клуби, в яких збиралися робітники після напруженого трудового дня.

– Я навчався в багатьох полтавських школах, та рідною вважаю 16-ту (вона була на розі вул. Шевченка й Ленінградської, зараз Сінної). У десятому класі разом із однокласниками ходив на танці в Павленківський парк. Танці були платними. Вже й не пам’ятаю, скільки треба було заплатити, та грошей у мене ніколи не було: мама давала із зарплати 10 рублів на шкільні сніданки, й цього мало вистачити на півмісяця. Доводилося просити дівчат: «Прикрийте!» і за їхніми спинами перелазити через паркан. Дівчата мене й танцювати навчили: показали нескладні прийоми, а далі вже я сам удосконалював свою майстерність.

А ще, розповідає чоловік, відвідував клуб масложиркомбінату (тепер підприємство «Кернел груп»). Після школи пішов працювати фрезерувальником на завод «Продмаш», потім була служба в армії. Повернувся на рідне підприємство, створив сім’ю, заочно здобув вищу освіту, працював головним технологом… Одне слово, було вже не до танців.

13 років тому Анатолій Васильович поховав дружину, дуже сумував. Друзі, переживаючи за його пригнічений стан, порадили: іди в парк на танці, бо інакше потрапиш на вул. Шведську в психлікарню. Анатолій Васильович до поради дослухався, каже: трохи відлягло від душі. Відтоді майже не пропускає танці у Корпусному парку.

Жінка, яку шукав усе життя

танці в Корпусному парку
Іван Іванович і Надя познайомилися на танцях 15 років тому.

У цьому «клубі за інтересами» не просто заряджаються енергією й позитивними емоціями, а й закохуються. Мій співрозмовник розповідає про кілька пар, які виникли саме тут, на танцях, і показує на солідного сивочолого чоловіка спортивної статури і його супутницю, які саме підійшли на майданчик. Миловидна жінка наче світиться щастям і випромінює дивовижний позитив.

Підходжу ближче, знайомимося.

Надя й Ваня, – представляється жінка, та одразу поправляє себе – Іван Іванович.

– А про мене ваша газета колись уже писала, – говорить Іван Іванович. – Я на лижах ходжу. А танцями захоплююся з юності. Коли навчався в педінституті, відвідував танцювальний колектив.

Після закінчення інституту чоловік учителював у Криму, на Полтавщині, працював викладачем технікуму в Переяслав–Хмельницькому. 15 років тому повернувся в рідну Полтаву, щоб доглядати за хворою матір’ю. Дружина категорично відмовилася переїжджати, й це стало причиною розлучення. Знайома вирішила познайомити Івана Івановича зі своєю подругою, та призначила побачення в парку на танцях. Але так трапилося, що Іван Іванович саме був у театрі, затримався, а коли прийшов у парк, подруги знайомої вже не було. І тут він побачив Надю… Каже: одразу зрозумів, що вона – жінка його мрії, яку він шукав усе життя, але так і не зустрів…

Того дня Надія прийшла на танці в Корпусному парку вперше. У неї помер чоловік, вона дуже страждала, а через рік за порадою друзів прийшла сюди.

– Тоді тут іще дерево росло, – говорить жінка, – і я під ним стояла…
Того вечора вони протанцювали три танці, потім були ще три зустрічі тут же, на танцях, а через два тижні зійшлися. Відтоді вже 15 років живуть разом. І щосуботи та щонеділі разом відвідують танці в Корпусному парку.

Танці в Корпусному парку: знову молоді

Мимоволі пригадується відома пісня:

«Сегодня праздник у девчат,

Сегодня будут танцы…»

Змінюючи одна одну, звучать ностальгічні мелодії, нагадуючи літнім людям давнє, забуте й водночас близьке й рідне. Однак «девчонки» не «стоят в сторонке», а танцюють, навіть незважаючи на брак кавалерів. Вони кружляють у парах і згадують далеку вже молодість, коли були здоровими, бадьорими, потрібними, коли працювали, розбудовували вже неіснуючу державу і вірили в щасливе майбутнє. І саме тут, на танцях у Корпусному парку, літні люди відволікаються від сумної реальності, забувають про проблеми й негаразди та знову стають щасливими, бадьорими, молодими.

Зінаїда МАТЯШОВА.

Фото та відео автора.

416 перегляди(ів)