100 років тому була створена трудова колонія під Полтавою

У ці вересневі дні виповнюється 100 років від моменту створення трудової колонії для «морально дефективних дітей», якій невдовзі було присвоєно ім’я Максима Горького. Створена була трудова колонія під Полтавою, на хуторі Триби, що за 6 км від міста.

Власне, рішення про створення колонії Полтавський губернський відділ народної освіти ухвалив іще 25 серпня 1920 р. А у вересні призначив завідувача колонії – Антона Семеновича Макаренка, який до цього очолював 7-річну трудову школу №10 Полтави.

Через рік трудова колонія під Полтавою бере в оренду колишній маєток В. В. Трепке в с. Ковалівка, відновлює його та 1924 повністю туди переїжджає. Там вона існувала до 1926 року.

Завдяки титанічній педагогічній праці А. С. Макаренка, його новаторському підходу до перевиховання малолітніх злочинців колонія під Полтавою дуже скоро стала «дослідно-показовою» серед закладів такого типу в Україні. Докладніше про історію цього закладу, про труднощі, з якими довелося зіткнутися видатному педагогові, ми попросили розповісти відомого макаренкознавця, доктора педагогічних наук, доцента кафедри педагогічної майстерності та менеджменту імені І. А. Зязюна Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Андрія Ткаченка.

Трудова колонія під Полтавою й аморальна політика Губнаросвіти

− Про діяльність Трудової колонії ім. Максима Горького можна дізнатися зі сторінок головної книги Макаренка – «Педагогічної поеми», – починає свою розповідь Андрій Володимирович. – Макаренко був доволі відвертим із читачами, а за іменами й прізвищами дійових осіб «Педагогічної поеми» дуже легко впізнати їхніх прототипів. Усе, про що писав автор, у принципових моментах підтверджується документами багатьох архівів. Правда, згодом рукопис Макаренка зазнав суттєвих цензурних правок. Особливо «постаралася» його дружина Галина Стахівна Салько. У радянський період усі твори А. С. Макаренка видавалися зі значними купюрами. Однак у 2003 році було видано «Педагогічну поему», яка не містить купюр.

− І все ж, вочевидь, щось лишилося «за кадром»…

− Так, справді, дослідникам життя та творчості Антона Семеновича роботи вистачає. Без сумніву одне: трудова колонія під Полтавою стала своєрідним полігоном для апробації макаренківських педагогічних ініціатив, вона має надзвичайно важливе значення в світовій практиці виховання.

Усе, що зумів здійснити А. С. Макаренко під час роботи у колонії, стало темою численних наукових, публіцистичних і художніх творів, об’єктом найприскіпливішого теоретичного аналізу та запеклої ідейної полеміки, причиною гострих методологічних колізій.

Приймаючи колонію, А. С. Макаренко, вочевидь, передбачав, із яким обсягом труднощів і якого характеру доведеться йому зіткнутися. Будучи реалістом, він адекватно оцінював стартові можливості свого закладу. Післявоєнна розруха, економічна криза, голод, що насувався, епідемії, бандитизм та інші реалії осені 1920 року навряд чи дозволяли сподіватися на швидке створення процвітаючої установи. Водночас він розраховував на всебічну допомогу місцевих органів влади, а також на обіцяну підтримку Полтавської губнаросвіти.

Однак позиція самої місцевої влади виглядає досить дивною: з одного боку, вона не могла не бути зацікавленою в поліпшенні загального фону щодо дитячої безпритульності і злочинності в губернії; з другого, знаючи А. С. Макаренка за попередньою діяльністю як відповідального, ініціативного й «ділового» працівника, а також побачивши, з яким завзяттям і енергією він узявся за організацію виховної установи, влада переклала вирішення значної частини господарських, фінансових, продовольчих, юридичних та інших проблем колонії на плечі початківця-завідувача.

Полтавська губнаросвіти нерідко затримує фінансові кошти, що направляються в колонію, привласнює будматеріали, чим ставить колонію з настанням зими в украй важке становище…

− У наш час чиновницько-бюрократичний апарат теж дуже часто на словах підтримує, а на ділі вставляє палиці в колеса багатьом прогресивним ініціативам. Виходить, що за 100 років влада ніскільки не змінилася…

− Ми говоримо про установу, де виховували підлітків. Чомусь чиновники не брали до уваги цей факт. Їхня аморальна, як на мене, поведінка була своєрідним антипедагогічним чинником.

Заперечувати або замовчувати те, що відбувалося на очах вихованців, педагогічний персонал навряд чи міг. Тому Макаренко як керівник, вочевидь, переживав дилему: підтримка авторитету місцевої влади або опозиція щодо неї всього колективу колонії. При цьому останнє могло призвести до формування у вихованців настороженого і підозрілого ставлення до зовнішніх інститутів влади і зростання колективного нігілізму. Цілком природно, що постійне спостереження колоністами формального і незацікавленого ставлення керівних органів до їхніх елементарних потреб ускладнювало педагогічному персоналу завдання соціальної реабілітації вихованців.

Не менш яскраві приклади конфронтації виявляло і безпосереднє соціальне оточення колонії – безкрайнє «селянське море», в якого було достатньо причин для ворожості і незадоволення. Як свідчать документи, від неосвіченої, меркантильно мислячої селянської громади А. С. Макаренко найменше міг чекати співчуття і розуміння педагогічної проблеми, а постійний конфлікт із численним довколишнім населенням додавав напруженості у виховну роботу персоналу колонії.

Як трудова колонія під Полтавою завоювала авторитет і пошану

− То який же вихід знайшов А. С. Макаренко?

− Допомогла господарська діяльність колоністів. Організовуючи її, А. С. Макаренко зовсім не мав на меті «помирити» колоністів із місцевим населенням. Для нього це був передусім елемент виховання та виживання колоністів. Однак така стратегія врешті змусила місцеве населення не лише примиритися з існуванням колонії, але й, за словами самого А. С. Макаренка, здобула велику пошану до неї, чим створила, окрім іншого, підвалини для формування своєрідного професійного макросередовища закладу.

Ось, наприклад, далеко не повний перелік сільськогосподарських робіт, де були задіяні вихованці: підрізування й біління дерев у саду, скопування, пересаджування смородини, робота в парниках, оранка, боронування, сівба зернових, висаджування картоплі, вивезення гною, висаджування розсади, дерев, розбивання клумб, жнива, молотьба, прополювання, боротьба зі шкідниками тощо.

Крім роботи на землі, колоністи працювали у виробничих майстернях, а також відбудовували, піднімали з руїн напівзруйнований і пограбований місцевими мешканцями маєток колишніх землевласників Трепке в сусідньому селі Ковалівка. Зрештою у листопаді 1924 року у відновлений маєток переїхала вся трудова колонія. А від будівель у Трибах не лишилося нічого! Торік у травні дослідники педуніверситету за допомогою старожилів із с. Верхоли нарешті знайшли місце, де була перша трудова колонія під Полтавою. На жаль, ми побачили лише залишки колодязя…
Окремо хотілося б розповісти про історію маєтку Трепке. Підприємці німецького походження Вільгельм Вілгельмович і Еміль Вільгельмович Трепке наприкінці 80-х років ХІХ ст. придбали у ковалівського поміщика Ф. А. Гербут-Гейбовича велику земельну ділянку (1245 дес.) та створили на ній зразкову економію. Саме її відродженим залишкам і судилося в майбутньому прикрасити сторінки історії світової педагогіки.

Станом на 1903 рік Трепке володіли 1150 десятинами землі, на якій застосовували складну 8-пільну сівозміну, регулярно постачали на ринок насіння зернових культур, розводили велику кількість симентальської худоби, а також свиней, овець і птиці, заснували відомий кінний завод, спеціалізований на арденській породі. Промислова активність підприємців не залишилася непоміченою, в 1915 році В. В. Трепке уже згадується у званні почесного громадянина і як член Полтавського товариства сільського господарства.

До речі, за іронією долі В. В. Трепке і його дружина Анна Федорівна приблизно з перших років ХХ століття були членами правління відомої благодійної громадської організації – Полтавського товариства землеробських колоній і ремісничих притулків.

Успадкована нерухомість загальною площею 5014 квадратних аршин (2536,08 кв. м) складалася з 6 цегляних будинків, 2 хат, критих соломою і черепицею, бетонної стайні і двох сараїв. Паровий млин, що теж залишився від Трепке, був на той час на території маєтку єдиною непошкодженою спорудою та функціонував. Однак місцева влада здавала його в оренду різним власникам і отримувала від цього прибуток. Завідувач колонії кілька років поспіль намагався отримати млин в оренду, але йому відмовляли. Це окремий драматичний епізод в історії закладу. Зрештою, колонія таки орендувала млин, але на вкрай невигідних умовах.

Що ж до земельних угідь, які отримала в оренду колонія, то це були: 40 дес. поля, 15 дес. садиби, 3 дес. луків, 3 дес. парку з молодняком – разом 61 дес.
Ставши орендатором маєтку, колонія імені Максима Горького успадкувала від попередніх хазяїв не тільки залишки майна, але й пам’ять про колишні агротехнічні, тваринницькі й промислові успіхи.

Трудова колонія під Полтавою співпрацює з науковцями Полтавської сільськогосподарської дослідної станції та наполегливо впроваджує останні агрономічні і зоотехнічні вимоги.
Кваліфікованість і інтенсивність праці колоністів підтверджується тим, що у травні 1923 року їм вдалося зберегти свій урожай, у той час як навколо Полтави були знищені шкідниками майже всі посіви ярої пшениці, врожай садів і городів.

Господарській діяльності колонії певною мірою підпорядковується й навчальний процес. Усі колоністи працюють над комплексними темами, тісно пов’язаними з нагальними господарськими та виробничими потребами колонії. Ось кілька типових тем січня і лютого 1923 року: «Прибуток та видаток колонії», «Врожай колонії 1922 р.», «Їжа рослин», «Ліс узимку», «Гній», «Повітря», «Їжа тварин» тощо. Поява в 1924 році в колонії такого неперевершеного фахівця сільського господарства як М. Е. Фере започаткувала навіть окремий напрям професійної освіти вихованців – вивчення основ агро- й зоотехніки.

Результативність сільськогосподарської праці вихованців можна проілюструвати кількома фактами. На кінець 1925 року в колонії було до 160 свиней, а врожайність пшениці, за свідченням самого А. С. Макаренка, колонія доводила до 200 пудів із десятини. «Досягнення нашого тваринництва, – писав у спогадах М. Е. Фере, – були вже такі, що ми серйозно впливали на розвиток цієї галузі сільського господарства далеко за межами Ковалівки і навколишніх місць», «селяни із навколишніх сіл почали ставити колоністів за приклад і радились із ними з різних спеціальних питань культурного ведення сільського господарства. Колонія, безперечно, вплинула на розвиток свинарства в навколишніх господарствах».

Переїзд на Харківщину

− На тлі всього цього відбувається головне, – веде далі Андрій Володимирович, − колонія перетворюється на потужний виховний центр, нове соціально-педагогічне утворення – винайдений А.С. Макаренком так званий виховний колектив.

Макаренко змальовує перед своїми вихованцями привабливу колективну і особистісну перспективу. Колонійська школа надсилає найкращих своїх випускників у середні і вищі навчальні заклади. За словами Макаренка, «той факт, що ми маємо в Києві і в Харкові десяток своїх студентів, дає половині вихованців надію самим потрапити туди».

Перемоги колонії  ім. М. Горького стають предметом уваги і обговорення широкої громадськості, а її керівника нагороджують званням Червоного героя праці.

− Однак це зовсім не позбавило А. С. Макаренка та колонію від перепон і проблем…

− Новаторська педагогічна діяльність Макаренка постійно супроводжувалася боротьбою з «чиновниками від педагогіки». Його дружина Галина Салько в своїх спогадах розповідає, що вже у 1922 році, коли вона вперше побачила Макаренка, «в педагогічних колах говорили по-різному про полтавську колонію імені Максима Горького». Про постійні конфлікти згадує і відома українська письменниця Оксана Іваненко – колишня співробітниця колонії імені Горького, а згодом і очолюваного Макаренком Управління дитбудинками Харківського округу.

Коли восени 1924 року в колонії імені Горького запровадили змагання зведених загонів, що стало потужним стимулюючим заходом, це викликало невдоволення місцевих органів народної освіти. А. С. Макаренко про це писав так: «У той час змагання ще не було загальною ознакою радянської роботи, і мені довелося навіть піддатися тортурам у катівні наросвіти через змагання».

Так само зазнають критики й інші елементи системи А. С. Макаренка («конкуренція», методи заохочень і покарань, кишенькові гроші для колоністів тощо). Його звинувачують у начебто підміні внутрішнього стимулювання, що ґрунтується на самосвідомості вихованців, зовнішніми його формами.

Цілком зрозуміло, що переїзд у 1926 році полтавської колонії до с. Куряж під українською столицею Харковом і злиття її з тамтешньою колонією ім. 7 листопада сприймався А. С. Макаренком як надія на зовсім іншу соціальну ситуацію. Близькість столичних інституцій, взяті на себе зобов’язання, а відповідно й кредит довіри з боку освітянської влади створювали ілюзію щодо подальшого розвитку макаренківської виховної концепції. Але й суперечності, що виникли ще в полтавській провінції, зрештою набули більших масштабів та перетворилися на відверте гоніння.

«Уже й раніше на мене скоса дивилися з «небес», але раніше я подвизався в провінції, на мене рідко падали промені великих світил, та й сам я намагався не стрибати надмірно над поверхнею землі. Я опинився у неприємному сусідстві з богами. Вони роздивлялися мене неозброєним оком, і сховатися від них з усією своєю технікою я був не в змозі», − констатував педагог.

Справа проти колонії імені Горького, що розвивалася досі майже виключно на українському ґрунті, виходить на загальнорадянський рівень. Наприкінці березня 1928 р. в московському журналі «Народный учитель» вийшла стаття української журналістки і дитячої письменниці Н. Ф. Остроменцької «Назустріч життю». Описані в ній макаренківські методи виховання зазнали нищівної критики від «світил» педагогіки. У травні 1928 року Н. К. Крупська, виступаючи на VIII з’їзді ВЛКСМ, згадала цю статтю й не залишила каменю на камені від діяльності колонії.

Переслідування й гоніння змусили А. С. Макаренка звільнитися з колонії. Однак це вже тема іншої розмови.
Полтавський період діяльності колонії ім. Максима Горького був для Антона Семеновича важким, напруженим і неоднозначним. Водночас він став яскравою сторінкою в його біографії, що зумовила все його майбутнє – і як «провідного радянського педагога», і як всесвітньо визнаного письменника. «Що б я не зробив потім, – писав він у 1923 році, – початок усе ж таки треба буде шукати в колонії».

Саме тут, на полтавській землі, відбувалося становлення педагогічної системи Макаренка.

− Дякую за розмову.

Спілкувалася Зінаїда МАТЯШОВА.

На фото: А. С. Макаренко; на місці першої колонії залишився лише розвалений колодязь; садиба другої колонії, будинок, у якому жив А.С. Макаренко. Фото 1960-х років із архіву науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету.