«Відлуння неоголошеної війни» – книга, що змушує кожного задуматися про сенс буття

«Відлуння неоголошеної війни» - книга,

У Нових Санжарах презентували інформаційно-бібліографічний посібник «Відлуння неоголошеної війни».

Революція Гідності… Грізні події на Сході України, де українські чоловіки й безвусі хлопці нерідко ціною власного життя боронять територіальну цілісність нашої країни… Ці непрості за змістом і значенням події змінили устрій життя багатьох українських родин, трудових колективів.

Учні Соколовобалківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Новосанжарського району вже не один рік листуються з бійцями східного фронту, виготовляють і передають маскувальні сітки, а також подарунки до свят, зустрічаються з односельцями – учасниками бойових дій.

– Для педагогів, учнів та батьківської громадськості війна не десь там за сотні кілометрів від нашого села. Вона постійно тривогою, болем відлунює в серцях кожного з нас, – говорить директор навчального закладу Світлана Земляна. – Це змушує нас постійно працювати над новим змістом навчальної і виховної роботи.

«Відлуння неоголошеної війни» зберігає пам’ять про героїв Новосанжарського краю

Щоб увічнити пам’ять про героїв Новосанжарського краю, життя яких обірвала неоголошена війна, педагог-організатор школи Тетяна Зінченко підготувала й видала інформаційно-бібліографічний посібник «Відлуння неоголошеної війни».

 «Відлуння неоголошеної війни»
Тетяна Зінченко презентує книгу «Відлуння неоголошеної війни»

В його основі – розповіді, спогади рідних, друзів, бойових побратимів, публікації в періодичних виданнях про полеглих героїв: Віктора Ходака, Максима Збицького, Олександра Мокляка, Василя Писаренка, Віктора Баля та Сергія Іванова. У грізний для Вітчизни час вони не ховалися від військкоматів, не тікали за кордон, а без жодних вагань та примусових повісток стали на захист України. На превеликий жаль, хлопці не повернулися до рідних домівок, де їх чекали посивілі матері й кохані дружини, люблячі сини й донечки.

– Що може краще зберегти пам’ять про визначні історичні події, як не книга, – говорить Тетяна Миколаївна. – Минуть роки, і молоде покоління, тримаючи в руках ось цю книжечку, зможе з гордістю сказати, що юні, молоді, але мужні, завзяті й незламні новосанжарці своїм життям боронили наш мир і спокій.

У переддень потрійного свята – Покрови Пресвятої Богородиці, Дня козацтва та Дня захисника України – районна державна адміністрація ініціювала презентацію книги «Відлуння неоголошеної війни». У актовій залі державної установи зібралися учасники бойових дій на східних рубежах нашої країни, рідні полеглих бійців, небайдужі новосанжарці, школярі.

У короткому вступному слові заступник голови райдержадміністрації Рита Верба розповіла про славні традиції українського народу із захисту Вітчизни, привітала всіх учасників дійства з прийдешніми святами.

Зміст посібника «Відлуння неоголошеної війни»

Розкриваючи зміст книги, Тетяна Миколаївна розповіла про найяскравіші сторінки мирного і воєнного життя хлопців, обставини смерті, плани на майбутнє, яким, на жаль, не судилося здійснитися.
Досить трагічними були обставини смерті Віктора Ходака, який до війни жив у Шедієвому. 29 серпня 2014 року біля села Червоносільське українська колона намагалася вирватися з Іловайського котла. Віктор отримав важке поранення й невдовзі помер у будинку, що загорівся від потрапляння снаряду. 8 жовтня 2014 року на той час безіменного героя поховали на цвинтарі Краснопілля під номером №682/Л. І лише в грудні 2014 року після судово-медичної експертизи тіло героя опізнали та перепоховали в рідному селі.

«Відлуння неоголошеної війни».
Рідні полеглих бійців на презентації книги «Відлуння неоголошеної війни».

Максим Збицький під час звірки даних у райвійськкоматі рішуче заявив: «Записуйте добровольцем». Мати знала, що в сина проблеми зі здоров’ям, тому й умовляла залишитися вдома. Не послухав… Мабуть, тому, що вся родина Максима – військові: дідусь був полковником, пройшов фронтовими дорогами Другої світової війни, бабуся – санітаркою, батько – кадровий військовий, підполковник, мама – сержант.

Побратими Максима розповідали: в останнє перед відпусткою чергування на блокпосту він ледве тримався на ногах. Та все ж відстояв свою зміну, повернувся в розташування частини. А вранці виявилося, що Максим неживий.

Ніби відчуваючи передчасну смерть, Максим залишив свій останній запис у соцмережах: «Вибачте мені всі, кому я приніс біль, розчарування. Я не хотів цього. Навіть, якщо не побачимось, я завжди з вами. Горджусь, що я українець і що я перебуваю тут, на Донбасі. Жаль, що не всі це зрозуміли. Вибачте і не судіть».

Олександр Мокляк із Нових Санжар загинув 6 лютого 2015 року в селищі Чорнухине Попасняньського району Луганської області під час відбиття танкової атаки російських найманців.
Володимир Баля помер 13 листопада 2015 року вдома, перебуваючи у відпустці. Через кілька місяців авторитетна комісія встановила, що його захворювання пов’язане із захистом Батьківщини. Відповідний документ направили батькові в с. Пристанційне, але на той час Якова Павловича вже не було серед живих.

17 січня 2018 року Сергій Іванов (позивний «Акула») разом зі своїми бойовими побратимами виїхав на бойове завдання під селище Луганське, що в Луганській області. Сергій сидів поруч із водієм бойової машини, яку хлопці люб’язно називали «Наталка Полтавка». Машина підірвалася на невідомому вибуховому пристрої. Уся сила вибуху припала на Сергія та водія Дмитра Бєляєва. Вони загинули на місці. П’ятеро інших бійців дістали поранення.

Він був єдиним сином у сім’ї

Не дочекалася свого єдиного сина й проста селянська родина Григорія та Євгенії Писаренків з Кобів. Василь Писаренко загинув 3 червня 2015 року в бою під Мар’їнкою. Його тіло привезла волонтерка Юлія Солодка, якій укотре довелося виконувати цю нелегку місію. Мрія Василя, якою він ділився з друзями під час короткотермінової відпустки – повести свого сина Максима до школи – так і не здійснилася…

Односельчанка родини Писа­рен­ків Людмила Шарай цій трагічні події присвятила вірш «Він був єдиним сином у сім’ї», де є такі рядки:

Зійшлось на цвинтар все–усе село,

Герою честь останню щоб віддати.

Він із світлин тихенько посміхавсь:

Чи то впізнав когось,

чи то вітався…

Заплакав Гімн – Героя він ховав,

В повітрі залп трикратний… розірвавсь…

Потухла ще одна свята свіча,

Й душа бійця до раю стала в чергу,

А дітки його – хлопчик і дівча –

Чекати будуть батька на вечерю.

Земляки–новосанжарці бережуть пам’ять про полеглих бійців. Їх нагороджено (посмертно) високими державними нагородами, їхні імена навічно занесені до Книги Пошани Полтавської обласної ради. На будинках, школах, де жили і навчалися хлопці, встановлено меморіальні дошки.

Завершуючи розповідь на презентації книги «Відлуння неоголошеної війни», Тетяна Миколаївна сказала: «Герої, про яких ішла мова, різні. Хтось був запальним, а хтось – меланхолійним. Вони любили, сміялися, раділи життю, просто жили. Усіх їх об’єднало одне: вони загинули за нас. Тож пам’ятаймо їх. Бо їх не стало, щоб ми жили».

Геннадій РОМАНЕЦЬ.

Фото Світлани Кушніренко.

114 перегляди(ів)