Віктор Кордубан: «Життя людей у Білоцерківській громаді дуже тісно пов’язане з ПП «БіАГР»

Відомі підприємці й меценати зазвичай охоче розповідають, як примножили свої статки, скільки витратили на благодійність, але при цьому замовчують, де взяли первісний капітал, свій перший мільйон…

Віктор Кордубан, засновник ПП «Білоцерківська агропромислова група», успішного молокопереробного підприємства у Великобагачанському районі, де виробляють та постачають у всі області України близько 200 т молочних виробів на добу, не приховує, як заробив першу тисячу (точніше, 1300) доларів, які згодом стали фундаментом його бізнесу. Та передувала цьому тяжка селянська праця від зорі й до зорі, злети та падіння, успіхи й невдачі…

Утім, праця була як до, так і після… Свої статки родина Кордубанів наживала не за допомогою впливових знайомств, дармової «прихватизації» підконтрольних об’єктів та хитромудрих фінансових махінацій. Їхнє життя – це безперервна робота без вихідних і відпусток, постійне розв’язання проблем, для вирішення яких немає стандартних алгоритмів. А ще турбота про майбутнє великого колективу підприємства та територіальної громади. Депутат Білоцерківської сільської ради В. Кордубан – справжній патріот рідного краю, він чимало робить для його процвітання. Тож і люди глибоко шанують свого земляка, говорять про нього з глибокою вдячністю та не приховуючи захоплення.

Працював нарівні з дорослими

– З дитинства мав лідерські якості, – розповідає про себе Віктор Володимирович. – Був неформальним лідером у дитячому колективі, тож коли щось траплялося, дорослі вважали винним мене, казали, що тільки я міг таке придумати. А вже у 8 класі мене обрали комсоргом школи.

– Яким було Ваше дитинство?

– Як у кожного сільського хлопчини, воно минало в праці. Батьки практично весь час були на роботі, ми з братом (він на п’ять років молодший) мали купу обов’язків: попорати худобу, накосити трави, прополоти город… Тільки коли переробимо всю роботу, могли йти гуляти з друзями. Певно, це й сформувало змалку почуття відповідальності: спочатку мусиш виконати свої обов’язки, а вже потім відпочивати.

Після сьомого класу щоліта на канікулах працював у колгоспі: спочатку пас телят, потім був помічником комбайнера. Комбайнером працював Василь Петрович Гавриленко. Коли, закінчивши інститут, я повернувся в колгосп «Жовтень» (згодом КСП «Ім. Шевченка»), мене призначили бригадиром комплексної бригади, а Василь Петрович був моїм заступником.
Школярем на комбайні працював нарівні з дорослими. Та для мене робота в полі була справжньою романтикою, від неї я отримував потужний заряд позитивної енергії. Це, зрештою, і вплинуло на вибір професії: після закінчення 10 класу вступив на агрономічний факультет Полтавського сільськогосподарського інституту.

– Чим запам’яталися студентські роки?

– Після першого курсу мене призвали в армію, відслужив і продовжив навчання. Вчився добре, займався спортом. Я був чемпіоном школи, а згодом інституту з настільного тенісу. І саме завдяки тенісу познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оксаною Рибцовою. Вона здобувала спеціальність «економіка й організація виробництва» і теж займалася спортом: волейболом, баскетболом… А на п’ятому курсі захопилася тенісом. Знайомство переросло в кохання, у 1992 році ми побралися й ось уже чверть віку разом.

Моя дружина виросла в місті, та, не роздумуючи, погодилася слідом за мною поїхати в село. Вона ніколи не боялася важкої праці, завжди підтримувала мене морально.

«Руки були геть чорні»

– Довго працювали в колгоспі?

– Менше, ніж три роки: вже у 1995 році звільнився.

Колгоспна система виключає зацікавленість окремо взятого працівника в кінцевому результаті. Незалежно від того, як ти працюєш, ти отримуєш нарівні з усіма. Тому переважна більшість колгоспників, не маючи мотивації, не проявляли ініціативи, не докладали зусиль, щоб досягти вагомих результатів.
Я бачив можливості хоча б частково вдосконалити роботу, та коли говорив, приміром, що високі врожаї можливі, коли вчасно організуємо й проведемо посівну, мене, на жаль, не розуміли. В державі, в економіці відбувалися невідворотні зміни, і щоб вижити, господарство мусило пристосовуватися, змінюватися. Але цього не відбувалося. Власне, у мене не було вибору: або мовчки дивитись, як розвалюється колгосп, або спробувати працювати самостійно.

– Тобто звільнення не було спонтанним рішенням?

– Безсонними ночами довго обдумував цей крок, радився з дружиною, й вона мене підтримала.

Мабуть, у мене була якась схильність до підприємництва, бо ще в студентські роки, коли ми збирали в колгоспі яблука, я купив велику партію, а взимку успішно продавав їх. Правда, був і негативний досвід. Якось побачив рекламу апарата для збору бджолиної отрути. У мене була пасіка, тож вирішив у такий спосіб заробляти гроші. Купив у Москві апарат за 2,5 тис. рублів, зібрав отруту, але виявилося, що вона в той час була нікому не потрібна. Зрештою, зрозумів, що не всьому можна вірити: потужна реклама була організована лише для того, щоб продавати апарати… Але негативний досвід – теж досвід.

Звільнившись із колгоспу, я зареєструвавсь як приватний підприємець і рік скуповував та продавав худобу. Але потім усвідомив, що це не той бізнес, на який я можу вплинути: мої витрати й прибутки залежали переважно від попиту й пропозиції на ринку.

Поряд із земельною ділянкою, на якій ми з дружиною почали зводити будинок, була вільна земля. І я купив її та побудував теплиці: великі, завдовжки близько 50 м кожна. У них ми з дружиною вирощували овочі: капусту, помідори, огірки, перець, баклажани. Не завжди наші зусилля увінчувалися успіхом: щороку одна або кілька культур були неврожайними або ж, навпаки, давали небувалий урожай, але продати його вдавалося хіба що за безцінь. Та завдяки тому, що ми вирощували кілька культур, а не зосереджувалися на одній, прибутки все ж покривали витрати.

– А де Ви збували свою продукцію?

– У мене була «Нива» з причепом, ми з дружиною їздили на ринки у Велику Багачку, Миргород, Полтаву, Харків, інші міста. Навіть у Росії торгували. Пригадую, двоюрідний брат розповів, що в Тулі можна непогано продати овочі, й ми з дружиною завантажили врожай та поїхали туди. Жили на базарі: вдень торгували, а ночували в автомобілі… Звідти я привіз перші 1300 доларів.

Хоча траплялися й не надто приємні історії. Якось ми везли капусту в їдальню Курської АЕС. Дорога з суцільною смугою впиралася прямісінько у ворота станції, на під’їзді до неї – пост ДАІ. Даішники нас не пустили й наказали розвертатися та їхати назад. Але як розвернешся? Звісно, я заїхав на суцільну розділову смугу, й за це порушення вони забрали в мене права.

Що робити? В чужій країні, без водійських прав, із машиною, всуціль завантаженою овочами… На щастя, допоміг земляк-українець, начальник міліції атомної станції. Це була остання наша поїздка в Росію.

За кілька років роботи на овочевому ринку вдалося завоювати репутацію порядних постачальників. Наші овочі почали замовляти курорт «Миргород», Великобагачанський санаторій. Маючи більш-менш великі й стабільні поставки, можна було більше часу присвятити безпосередньо роботі в теплицях, розширити виробництво.

Ні я, ні мої рідні не знали, що таке відпустка чи вихідний. Пригадую, на п’ятиріччя після закінчення інституту поїхав на зустріч однокурсників. Руки в мене були геть чорні, бо вже не відмивалися від землі, й дехто з однокурсників, які на той час досягли певних посад (хто – головний агроном колгоспу, хто – працівник райдержадміністрації) зі співчуттям чи, може, осудом дивилися на мене. В інституті я був одним із кращих студентів, а тепер гребуся в землі…

– Але між Вами й ними була одна суттєва різниця: вони – наймані працівники, а Ви працювали на себе…

– Приватний бізнес вимагає значно більше зусиль, праці, часу, ніж робота найманого працівника. Зрештою, найманий працівник може в будь-який момент розрахуватися й перейти на іншу посаду. А свій бізнес кинути непросто – передусім шкода витрачених зусиль і вкладених коштів.

Шляху назад не було

– І все ж Ви відмовилися від вирощування овочів та наважилися працювати на промисловому підприємстві…

– Для мене ВАТ «Білоцерківський молочний завод» (так тоді називалося підприємство) був не просто завод у моєму селі, на сусідній вулиці. Тут багато років працювала головним бухгалтером моя мама Ольга Іванівна. До речі, вона й зараз, у свої 75 років, продовжує трудитися на підприємстві. Тут працювала й моя дружина. Я добре знав про складну ситуацію на підприємстві: виробничі потужності призупинені, люди працювали через день, була величезна заборгованість із виплати зарплати. І це при тому, що завод виробляв і експортував за кордон казеїн!

У якийсь момент я зрозумів, що, мабуть, моя місія не лише в тому, щоб вирощувати овочі, я здатний на більше, зокрема, врятувати ось це підприємство.

Директор саме збирався виходити на пенсію, а я почав викуповувати акції ВАТ, оскільки розумів, що якщо й брати відповідальність, то на себе, а не ризикувати чиєюсь власністю. Потім на зборах акціонерів мене обрали директором.

– У Вас був якийсь план дій?

– Безперечно. Я не приймаю необдуманих рішень. Але життя постійно вносило свої корективи. Щоб вивчити виробничий процес, одягав робу, взував чоботи і вчився варити казеїн. Це й дозволило в подальшому провести модернізацію виробництва.

– Як на заводі сприйняли нового керівника?

– Позитивно. Люди хотіли працювати на успішному підприємстві, отримувати гідну зарплату. Вони повірили мені, тож шляху назад у мене не було: я не міг їх підвести. До речі, багато з тих, із ким я починав реконструкцію, донині трудяться на підприємстві. Це Захаренко Світлана Миколаївна, Тимченко Марія Іванівна, Тур Катерина Василівна, Легка Галина Миколаївна, Азаматова Людмила Миколаївна, Кущ Володимир Михайлович, Трускало Анатолій, Подорожняк Володимир, Бабич Володимир.

Чи змінилася кількість працівників за роки Вашого керівництва?

– У 2000 році на заводі працювало 38 чоловік. Зараз – понад 500. Разом із працівниками наших філій у Харкові, Львові, Полтаві – близько 750.

– Тобто, Ви змогли забезпечити роботою понад 700 осіб. Якими ж були Ваші перші кроки?

– Передусім я прагнув забезпечити безперебійне надходження сировини. Завод на той час мав лише два молоковози, й моя особиста техніка – вантажний автомобіль, трактор, легковик – перекочували на завод. Ми їздили по селах, причому по всій області, й скуповували молоко в населення. Мушу сказати, що цей ринок уже тоді був зайнятий. Платити більше, ніж давали інші збирачі, ми не могли. А тому проголосили гасло: «Чесність, порядність, відповідальність» і чітко його дотримувалися. Ми й нині працюємо за цим принципом.

Спочатку розраховувались із селянами одразу після здачі молока. Потім, коли люди переконалися, що нам можна вірити, платили рідше: раз у 10, 15 днів… Ми першими в області стали офіційно укладати договори зі здавачами продукції, запровадили спеціальні книжки здавачів молока. Наші конкуренти нерідко скептично говорили: «Білоцерківка знову щось придумала», а невдовзі наслідували наш приклад, бо те, що ми пропонували, було добре продуманим і прогресивним.

Раніше молочний завод виробляв лише два види продукції: вершкове масло й казеїн технічний. Казеїн ішов на експорт, а масло по бартеру міняли на пально-мастильні матеріали. Ними розраховувалися з господарствами за отриману сировину. Мені вдалося домовитися про поставки масла харківському холодокомбінату «Хладік», причому за гроші. Це була перша моя перемога й перші суттєві надходження, які й дозволили почати реконструкцію виробничих потужностей.

Чесність, порядність, відповідальність

– Попервах увесь виробничий процес забезпечувала кочегарка, яка працювала на мазуті, – продовжує В. Кордубан. – Ми ж вирішили газифікувати виробництво. Для цього довелося прокладати газ у Білоцерківку.

– За що односельці Вам щиро вдячні…

– Життя людей у Білоцерківській громаді дуже тісно пов’язане з ПП «БіАГР», навіть якщо вони у нас не працюють. На сьогодні це основне бюджетоутворююче підприємство на території сільради.

– І відоме в усій Україні. Як Вам вдалося цього досягти?

– Завдяки нашому гаслу: «Чес­ність, порядність, відповідальність». У бізнесі не останню роль відіграє репутація, особливо якщо цей бізнес напряму пов’язаний з продукцією, яку щодня купують люди. Неякісний товар споживачі невдовзі перестануть купувати.

Щоб виробляти якісний товар, замало модернізувати виробництво: потрібна ще й якісна сировина, яка б надходила безперебійно. Тому дуже скоро постало питання про власну сировину. У 2003 році було створене ТОВ «Білагро» – сільськогосподарське підприємство, яке займається вирощуванням зернових, технічних культур та молочним тваринництвом. Починали з 1 га землі в селах Поділ і Якимове, поступово нарощували обсяги виробництва. Зараз маємо 25 т власного молока на добу. Виробляємо продукцію лише з високоякісної натуральної, екологічно чистої сировини – молока екстра й молока вищого ґатунку.

На сьогодні наше підприємство лідирує в Україні за якістю та за кількістю виробленого кисломолочного сиру «Домашнього». Також, підприємство займає друге місце в Україні за кількістю сухого молока, поступаючись лише корпорації «Рошен». У 2014 році збудували цех плавлених сирів, де виробляють пастоподібні, скибкові, копчені сири в асортименті. На підприємстві впроваджена й діє система управління якістю ДСТУ ISO 9001:2009 і система управління безпечністю харчових продуктів (ДСТУ 4161 – 2003).

– Односельці двічі обирали Вас депутатом обласної ради, а зараз Ви – депутат Білоцерківської сільської ради…

– На останніх виборах кілька політичних партій пропонували мені місце в їхніх списках до облради, але… за гроші. Я відмовився. Загалом вважаю вибори за партійними списками великою помилкою України. Вирішив, що як депутат сільської ради буду набагато кориснішим своїм землякам. Ми взагалі відійшли від поділу депутатів за приналежністю до партій. Ми разом робимо спільну справу й розбудовуємо територіальну громаду.

– Ви – успішний підприємець і щасливий батько чотирьох синів. Мабуть, важко виховувати одразу чотирьох хлопців? Чи достатньо часу приділяєте їм?

– Усі мої сини різні: в них різні характери, уподобання. Старший, Олександр (йому 24 роки), займається спортом, Віктор більше цікавиться громадською роботою, зараз він навчається у Львівському осередку Української академії лідерства. Артем і Володя мають хист до математики, малювання, спорту обоє навчаються в гімназії в математичних класах. Коли народився старший син, я був за віком такий, як він зараз. І мав невлаштоване життя, купу проблем… Тож я вам скажу, що одна дитина потребує значно більше часу й уваги батьків. Коли дітей багато, це вже колектив, вони підтримують і допомагають один одному. Мої сини й дружина – це мій надійний тил, а улюблена робота, громадська діяльність, люди, з якими щодня вирішую проблеми – це не менш значна й важлива частина мого життя. Усе це разом наповнює мене енергією, дарує надію на майбутнє, спонукає до нових звершень.

Зінаїда МАТЯШОВА.

Від редакції.

20 січня Віктор Володимирович Кордубан відзначив День народження. Редакція «ПП» від імені всіх читачів газети щиро вітає Віктора Володимировича з цією подією та зичить йому всіляких гараздів, натхнення, оптимізму, нових успіхів і нових звершень.

873 перегляди(ів)