Як тонув полтавський “Титанік”

Остаточний демонтаж центрального корпусу колишнього заводу «Знамя» на вулиці Європейській у Полтаві викликав серед містян неоднозначні враження. Одні зітхнули з полегшенням: мовляв, нарешті прибрали жахливий арматурний скелет, що став антивізитівкою на в’їзді з боку Розсошенців.

А в багатьох вкотре заболіла душа, адже з цим заводом пов’язані долі тисяч родин Полтави та навколишніх сіл. Єдине, що залишилося в цих людей, – спогади про успішне минуле одного з найбільших підприємств Полтавщини – 22-го заводу, що забезпечував працівникам небачений нині соціальний захист.

Нарешті, добили! І коли бачиш, як швидко і вправно демонтують залишки заводських руїн, усе одно щось шкребе на душі. Невже цю грандіозну будівлю не можна було врятувати, переобладнавши під інше підприємство або навіть житловий будинок?

Три роки тому була вже спроба демонтажу 9-поверхового корпусу, після того, як із нього видерли практично все залізо й він опинився у вкрай аварійному стані. Але з огляду на те, що демонтаж відбувався без будь-яких дозволів і з порушенням техніки безпеки, тоді припинили розбирати будівлю.

У той час ми спілкувалися з колишнім директором заводу Юрієм Челембієм. Він очолював підприємство у 1991–1998 роках, а загалом віддав йому 40 років свого життя. Юрій Олександрович розповідав, що завод мав грандіозні масштаби, адже був розташований обабіч траси Київ–Харків на площі 44 гектари! Обидва виробничі майданчики сполучалися тунелем, через який могли проїжджати вантажівки.

Підприємство було справді величезне, з унікальними можливостями. Тут виготовляли прилади надвисокої частотності для радіолокаційних станцій, систем наведення тощо. Це були «очі та вуха» військово-промислового комплексу СРСР, бо вони служили для підсилення сигналу з антен. Виробляли й багато іншої продукції, насамперед для ВПК. А внесок підприємства у життя Полтави взагалі важко переоцінити. За відносно короткий час було побудовано 24 житлових будинки, чотири дитсадки з басейнами, котрі й досі працюють, перші підземні переходи та інше. 30 відсотків будівлі обласного лялькового театру – також внесок заводу «Знамя».

Звісно, з розпадом Союзу та радянської армії потреба в багатьох виробах відпала. Але ж залишався унікальний виробничий потенціал з високотехнологічним обладнанням зарубіжного виробництва; були кваліфіковані кадри, досвід…

«У радянські часи конверсію такого заводу, як «Знамя», можна було б здійснити за чотири роки, – розповідав Юрій Олександрович. – Підприємство могло виробляти найскладнішу продукцію, і не лише військового призначення. Ми робили багато товарів широкого вжитку. Самих тільки парасольок виготовляли півмільйона на рік, а могли й 5 млн за півроку. Парасольки із заводу «Знамя» служать і досі, а китайські, придбані відносно нещодавно, вже порозпадалися».

Юрій Челембій розповів про численні ідеї, як перелаштувати підприємство на «мирні рейки». Були задуми використати один із «козирних» виробів заводу – багатоканальний контролер – для оснащення тепловозів та електровозів, випускати фотовольтайки для економії електроенергії при освітленні, малогабаритні лампи денного освітлення та ще багато чого. Для цього потрібна була кооперація з іншими підприємствами відповідного профілю. Але, проїхавши в середині 1990-х років Україною й зустрівшись із директорами багатьох підприємств з приводу можливої співпраці, Юрій Олександрович констатував, що майже всі вони перебували на межі економічного краху. Це були часи тотальної приватизації.

«Про наших президентів не хочу навіть говорити, бо стає дуже сумно, – відверто ділився колишній директор 22-го заводу. – Схоже на те, що вони змагалися, хто зробить гірше для держави. При Кравчуку «завалили» шість суднобудівних заводів, роздерибанили Чорноморський флот. Гадали, що Кучма, як колишній директор великого підприємства, постарається зробити для економіки що-небудь позитивне. Свого часу наш завод співпрацював із «Південмашем». Думали: це наша людина прийде. Та, як з’ясувалося, дуже помилялися! Відбулася приватизація, яка практично все зруйнувала. Я, приміром, завжди виступав проти приватизації енергетики. Хіба це справедливо: атомні електростанції, їх обслуговування і взагалі вся генерація електроенергії залишаються в держави. А хтось торгує готовим продуктом, який не потребує реклами й розповсюджується зі швидкістю світла, – й заробляє на цьому мільярди!.. Я повсюди звертався. Раніше приїжджав у міністерство, привозив презент: пляшку нашої горілки з перцем і коробку полтавських цукерок. Це був так званий «блат», за який можна було «вибити» фонди, замовлення. Та «блат» швидко змінився багатомільйонними «відкатами». Це теж потягло економіку на дно».

 

 

Можливо, настане час, коли історію України за роки її незалежності прискіпливо переглянуть. І, можливо, таки знайдуть винних у тому, що було зруйновано величезний економічний потенціал, який дістався Україні у спадок від СРСР. Що не було використано власних можливостей для розвитку промисловості, бо вищестоящі посадовці були зацікавлені насамперед у особистому збагаченні, а не в розвитку держави. Тепер послуговуємося примітивними китайськими товарами та беремо позики за кордоном, бо нічого свого практично не розвинули. Не створено міцного економічного підгрунтя для розвитку держави, тому українська влада й намагається по-максимуму здирати гроші з її громадян, щоб закрити дірки бюджету.

Остаточна руйнація центрального корпусу заводу «Знамя» нагадує замітання слідів безгосподарності. Не буде того скелета, нареченого «Титаніком», і когось менше мучитиме совість. Є інформація, що на тому місці зведуть багатоквартирний житловий будинок.

Ну що ж, лише б не пустувало…

Людмила ПЕРЕДЕРІЙ.
Фото Олександра ЯЧНЕВА.