Згадаємо Бухенвальд: 11 квітня Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів

Бухенвальд

11 квітня цивілізоване людство відзначає Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів. Ця сумна пам’ятна дата відзначається щорічно за ініціативою ООН у день, коли в’язні концтабору Бухенвальд почали інтернаціональне повстання проти гітлерівців.

На Полтавщині, якою війна, наче безжальним величезним котком пройшлася двічі, цей день згадують нарівні з визволенням полтавських міст і сіл від фашистських окупантів. Адже, за роки нацистської окупації на Полтавщині загинуло 221 тис. 895 мирних громадян, в т. ч. 152 тис. 270 чоловіків, 58 тис. 369 жінок, 11 тис. 286 дітей. Жертви серед євреїв становили 22 тис. 340 осіб, або 47 % довоєнного єврейського населення області. Найбільше їх загинуло в Полтаві – 16 тис., Кременчуці – 8 тис. та Лубнах – 4 тис. Зловісні гетто в роки окупації існували у Полтаві, Кременчуці, Пирятині та Лохвиці.

Але одним із найбільш смертоносних місць на Полтавщині у роки війни стало місто Кременчук, де нацисти створили мережу таборів для радянських військовополонених та місцевого населення. Проведені вже після звільнення Кременчука розкопки братських могил показали, що з 9 вересня 1941 р. по 29 вересня 1943 р. на території таборів було знищено понад 60 тис. військовополонених і понад 37 тис. осіб цивільного населення Полтавської, Черкаської, Кіровоград¬ської та інших областей.

Бухенвальд
Так у Кременчуці сьогодні вклонялися жертвам концтаборів. Фото прес-служби Кременчуцької міськради

У результаті вбивства та переселення частини населення до Німеччини зі 115 тис. довоєнного населення Кременчука на момент вступу до міста радянських військ залишилося всього 18 тис. мешканців. Тож не випадково, що сьогодні в у Кременчуці, як повідомили на сайті міської ради, біля меморіалу «Вічно живим», розташованого по проспекту Свободи, відбувся захід, приурочений до Міжнародного дня визволення в’язнів фашистських концтаборів. Його учасники заходу хвилиною мовчання вшанували пам’ять людей, закатованих у фашистських таборах смерті, та поклали до підніжжя меморіалу живі квіти…

Згадки про Бухенвальд й досі бентежать наші серця

Бухенвальд
Г.С.Стець. Фото автора.

А всього на Полтавщині функціонувала майже третина усіх стаціонарних таборів для військовополонених на території України – 48 зі 180. Найбільші з них розміщувалися в Кременчуці, Хоролі, Полтаві, Лубнах. Завдяки особливо жорстокому режиму утримання полонених їх охрестили «таборами смерті». Загалом у 1941–1943 рр. німці знищили тут 261 тис. 680 військовополонених.

Нині серед полтавців вже важко відшукати живих свідків, які пережили жахіття концтаборів. Особливо, у так званих таборах смерті, назви яких й нині змушують здригатися лише від однієї згадки про них. Приміром, як Бухенвальд. В архіві «ПП» збереглися спогади одного з бранців Бухенвальду полтавця Григорія Сидоровича Стеця. Він один із тих, кому пощастило вижити в таборі смерті і повернутися на Батьківщину. На жаль, час невблаганний: недавно Г.С. Стець завершив свій земний шлях. Алое його розповідь про пережите у концтаборі Бухенвальд, напевне, ще довго буде ятрити душі і серця його земляків…

Бухенвальд – шлях у неволю

…Я народився 1925 року у Диканьському районі на Полтавщині. Коли німці окупували область, почався вивіз наших людей до Німеччини на примусові роботи. Не оминула «мобілізація» й мене. У травні 1943 року групу молодих людей зібрали поліцаї і погнали до Полтави. Ішли пішки з торбами за спинами. Охорона була на конях. Так почався мій шлях на чужину. У Полтаві нас посадили у товарні вагони й поїзд вирушив на Німеччину. Зупинялися лише раз – у Польщі, де нас нагодували й пересадили на інший потяг. Через тиждень були на німецькій землі. Коли приїхали, 60 чоловік з нашого поїзда відправили на роботи – укладати камінь, яким укріплювали русло річки.

Харчували погано, а працювали багато й важко. Тоді я вперше втік. Але на волі був усього день: мене спіймали й відправили на роботи вже в трудовий табір на цегляний завод. Пропрацював там два тижні і більше не витримав. З товаришем вирішили втекти, що було не важко, адже у вихідні робочі могли вільно виходити у місто. Головне, щоб ти встигнув повернутися до перевірки. Вирішили йти на Схід, до своїх.

Бухенвальд
Оголошення до жителів Полтави.

Але поблизу якогось населеного пункту нас окликнули, клацнув затвор гвинтівки, потім пролунав постріл… Я чимдуж побіг світ за очі. На ранок мене знову спіймали поліцаї. Довго били, допитувалися звідки я втік. Довелося сказати. Повернули знову в трудовий табір в Бухенвальд, де я і був. Там я пропрацював до 1944 року, а потім знову утік. І знову не вдало. Тепер уже мене відправили до тюрми у місто Гале. Я був геть виснажений, бо майже не годували. За втечу мене покарали 21-денним перебуванням у штрафному таборі за містом. Мені одразу сказали, що з харчуванням там ще гірше, ніж у тюрмі. Але пробув у штрафниках я всього один день. Авіація США наступного дня бомбила місто і нас поспіхом напхали у вагони і повезли в Бухенвальд…

Бухенвальд: «Кожному своє»

…Потяг зупинився у Веймарі – місті, поблизу якого німці ще до війні облаштували табір. На перон під’їхали криті вантажівки, на кшталт наших «чорних воронків» і солдати прикладами позаганяли нас у кузови. Коли машини зупинилися і ми позлазили на землю, побачили ошатні будівлі барачного типу, скрізь зелень і ідеальний порядок. Нас вишикували й розбили на дві групи. Я помітив, що викликають за двома папірцями – червоним і синім. Мені випав синій. Пізніше я довідався, що тих, кого викликали за червоними папірцями, знищили в крематорії…

Бухенвальд
Бухенвальд. Фото з інтернету.

Після сортування нас провели через браму з написом «Кожному своє» на територію табору. Усе було організовано бездоганно: нашу групу із 40 в’язнів одразу відправили у лазню. Роздягли до гола, саджали по черзі на табуретку й одразу підходив цирульник. Машинкою швидко вистригали смугу на голові і стригли попід руками та у паху. Це – щоб воші не водилися.

Потім ми мали встати й підійти до іншого банщика, котрий обмакав квач у якусь смердючу рідину і мазав голову, пах та під мишками. Наступною була процедура купання: у лазні стояла велика ванна, заповнена якимось розчином. Ми залізали туди і нас примушували з головою пірнати у цей дезрозчин. Після видавали пропарений одяг, взуття, червоний трикутник із тканини з літерою «R» – що означав «росіянин», який ми мали пришити на куртку, і також особистий номер. Мені дістався № 37714. Надалі нас чекав карантин.

Зустріч із «співвітчизниками» в концтаборі Бухенвальд

Коли нас переодягли і ми нашили трикутники і номери, до нашого барака прийшли кілька дебелих хлопців у радянських шинелях без погон, які аж ніяк не скидалися на виснажених бранців. Вони почали нас агітувати записуватися в охорону табору. Мовляв, служба не важка, харчують добре, а охороняти доведеться склади, господарчі будівлі тощо. Правда, уточнили, братимуть лише тих, хто добре знається на німецькій зброї.

Бухенвальд
Бухенвальд 1945.Фото з інтернету.

Багато хто з нас тоді не придав значення цій фразі, і марно… Я промовчав, бо в армії не служив, а от кілька чоловік одразу полізли вперед, пропонуючи себе в охоронці. Один кричав, що він був поліцаєм і добре знає німецьку гвинтівку, інший теж служив чимось у німців і вмів стріляти з їхнього автомата тощо. Номери добровольців записали і вербувальники увели їх із собою. Більше ми їх не бачили.

Потім нам розповіли, що хлопці у шинелях, справді, були з адміністрації табору, але зв’язані з підпільниками, які вишукували серед прибулих новачків німецьких посібників. Для надійності і висували умову володіння німецькою зброєю. Тих, кого від нас забрали в «охоронці», насправді відвели в туалет, там допитували і били, потім хватали за руки й ноги і кидали на бетонну підлогу. Далі крематорію «охоронці» – посібники фашистів, які добре знали німецьку зброю, не потрапляли…

Робота на Рейх

…Три тижні, поки нас тримали в карантині, виявляючи хвороби, ми жили в окремих бараках. Харчували погано, але свою пайку кожен із нас одержував сповна. Борони Боже, якщо хтось хотів украсти чужу порцію. Якщо дізнавалися, убивали без зайвих розмов… Після карантину відправили на роботи. Спочатку я тягав причеп із взуттям, який розвантажував у рівчак.

У концтаборі було дуже багато взуття й одежі, у якій поступали новачки. Їхні речі просто викидали. Нову одежу видавали без проблем: навіть якщо ти трохи забруднився на роботі, міг попрости і тобі одразу видавали нову. Потім нас відправили до великого трудового табору. Мене призначили на роботи у гранітному кар’єрі. Це був смертний вирок, адже на такій важкій праці напівголодні в’язні витримували не більше місяця. Потім їх, виснажених і знесилених, відвозили в крематорій. Часто приходив контролювати роботу сам комендант. Ми звали його Смоленський, бо фашист воював у Росії під Смоленськом і любив повторювати, що росіяни його не пошиють у дурні. Якщо комендант бачив, що в’язень брав занадто малий камінь, безжально бив держаком лопати по голові…

На роботу нас відправляли під музику духового оркестру. Музиканти одягнуті у кітеля й галіфе червоного кольору. Коли поверталися з роботи, теж грав оркестр. Жили в бараку. Половину приміщення відведено під спальню, решта – умивальник. Умиватися примушували щоранку по пояс. Якщо хтось ухилявся від процедури, старости – із числа росіян, нещадно били. До речі, жили вони теж у бараку, але у своєму закутку, огородженому від решти ковдрами. У них було все. У тому числі і достатньо їжі… У їдальні у кожного в’язня було своє місце.

На сніданок видавали буханку хліба на трьох, чай і трохи маргарину. Іноді якусь баланду – суп. Обіду не було, лише убога вечеря. Ранок починався з перевірки. Вона тривала недовго. Нас вишукували на величезному плацу й німці швидко рахували. Коли поверталися з роботи, знову перевірка. Вона могла розтягтися на кілька годин і навіть на всю ніч, яку ми мали стояти на плацу. Це коли когось із в’язнів не могли знайти. За командою з гучномовця ми мали хутко зняти свої смугасті берети, і так само за командою їх знову натягти на голову. По вихідних нам демонстрували і кінофільми. Наші, російські.

Від смерті у гранітному кар’єрі мені врятувала порада товариша. Він, коли побачив, що я вже геть виснажений, порадив мені вранці, коли команди відправляли на роботи, стати до іншої бригади. Тієї, яка працює на ружейному заводі. Там легше. Я так і зробив. Підміни ніхто не помітив і я почав ходити на роботу на завод. Якщо в цеху бачили, що хтось із в’язнів «сачкує», у кращому випадку переводили на «шістку». Тобто, на пайку, коли буханець хліба ділили на не трьох, а вже на шістьох. У гіршому, по звірячому били. За роботу в’язням платили так звані «табірні» марки. На них можна було купити у табірному магазині хіба, що сигарети з поганого тютюну. Я не палив, тому й угасав не так швидко, як курці…

Крематорій весь час димів…

…Крематорій, про який так багато говорять і в якому спалили десятки тисяч людей, ми бачили щодня. Він стояв за високим парканом на плацу. Що робилося за парканом, ми не знали і не бачили. Команда, яка там працювала, не проживала на території табору. Комендантом там був німець.

Бухенвальд
Бухенвальд 1945. Фото з інтернету.

Коли до крематорію під’їжджали машини-рефрежиратори (потім я дізнався, що то були так звані душогубки), то спочатку відкривалися перші ворота, а коли машина заїжджала, їх закривали, і вже потім відчиняли інші. Тож побачити, що робилося всередині ми не могли. Та і не дуже хотіли…

У Бухенвальді я пробув з 24 березня по 1 серпня 1944 року. Звідти мене перевели на роботи до іншого табору у місто Гале, який був підрозділом Бухенвальда. Там ми будували підземний авіаційний завод. Англійці вже бомбили місто й завод вирішили розмістити у великій горі. Фактично ми пробивали величезну дірку у горі. Було дуже важко: води майже не давали, харчували про людське око. Смертність серед в’язнів була жахливою – за два тижні помирало до 800 бранців. Урятувався я знову таки завдяки випадку. Коли розподіляли на роботу довбати «дірку», я назвався теслею і мене відправили збирати бараки. Це теж нелегко, але у штольні було зовсім кепсько.

7 березня 1945 року нас повернули до головного табору у Бухенвальд, а через тиждень видали по буханці хліба, нагодували супом і колону в понад 1000 в’язнів погнали на територію Чехії. Ми йшли одинадцять днів. Тих, хто не міг пересуватися, конвоїри стріляли. З нашої колони залишилося незабаром не більше 350 людей. Радянські війська й союзники уже наближалися, наша охорона не дуже пильнувала за нами, і я вирішив утекти. Коли нас загнали в якийсь сарай на ночівлю, я виліз й утік до лісу. Зустрів чехів, вони дали новий одяг, нагодували. Так закінчилося моє перебування у пеклі, про яке я все життя згадував з жахом…

Записав Олександр Брусенський

Для збільшення зображення – натиснути на фото.

522 перегляди(ів)