Життя на звалищі: прихисток, особисте щастя й можливість заробити до 500 грн за день

Лохвицьке звалище

Лохвицьке звалище має всі шанси стати таким же знаменитим, як Велика Львівська Сміттярка. Аби лише хтось із письменників заходився описувати його історію й життя, навіть не перебільшуючи нічого й не додаючи у твір вигаданих істот. Адже тут свою життєву нішу знаходять люди і тварини, тут робиться бізнес, тут люди примудряються навіть знайти і покохати одне одного…

Зараз Лохвицьке звалище гордо називається полігоном твердих побутових відходів. Уся його історія – шлях безглуздих кроків місцевої влади, яка нібито намагалася покращити екологічну ситуацію. Земля під звалищем так просякла токсичними відходами, що коли проіржавіла труба, якою вода подавалася до віддаленої вулиці Миколи Денисенка (колись – хутора Благодарівки), із-під кранів текла руда рідина із запахом каналізації. Лише в останні кілька років на звалищі не буває постійних пожеж. Від них у тій же Благодарівці тумани роз’їдали фіранки на вікнах (дим сполучався з частинками води).

Лохвицьке звалище
Лохвицьке звалище

Понад десятиліття троє міських голів поспіль намагаються створити справжній полігон ТПВ. Але за часів одного лише виклали плитами дорогу до котловану, за другого котлован вистелили дорогезною плівкою, не створивши дренажу, й він перетворився на озеро зі сміттям. Зараз сміття висипають на земляний майданчик і, як і багато років тому, пригортають екскаватором. Рідина від сміття потрапляє в ґрунтові води. Несвідомі громадяни, не читаючи табличок і не слухаючись розпорядника, висипають непотріб не лише там, де можна, а й уздовж півкілометрової дороги. Внаслідок чого вітер розносить пакети навколишніми зеленими насадженнями.

Збирачі вторсировини на Лохвицькому звалищі мають робочі місця й читають книги та газети

Теплого й сухого вересневого дня на звалищі тривав звичний робочий процес. Під’їжджали машини і розвантажувалися під керівництвом розпорядника.

Лохвицьке звалище
Приїхав пересувний приймальний пункт.

– Я тут другий день, – пояснює 57-річний розпорядник Олександр. – Заміняю штатного працівника, який у відпустці. Добровільно сюди на роботу не пішов би, а раз із Центру зайнятості направили – працюю на совість. Бомжів тут повно, чоловік 10 сьогодні було. Вони розкидають сміття. Розривають пакети і забирають відходи, які можна здати на переробку. Починають працювати не раніше 8.30, а о 15-й їх уже немає. Роботу знайти важко – ото й заганяє людей сюди бідність. Є такі, що роками тут заробляють. Я учора розпитував у однієї. Каже, до 200 грн заробляє, якщо цілий день мотається. А хто «мінімалку» отримує – близько 150 за день, правда, по щиколотку в г… не лазячи. П’ятеро бомжів постійно тут живуть, інші приходять, як на роботу. Я не знаю, чим вони харчуються. Питав – кажуть, «мівіну» запарювали. Взагалі живуть непогано: я тютюн купую на базарі й самокрутки курю, а вони – цигарки з фільтром.

У кожного зі збирачів – своє «господарство» – місце праці та відпочинку. Ось – тапчан, оббитий дерматином, на виточених ніжках. Замість подушки – засмальцьована кухонна дошка. Поруч – купа старих дерев’яних дверей. Біля тапчана – великі мішки, два напівпорожні і два вже зав’язані. Певно, в них – пластик, зібраний і підготовлений до здавання. Збирачі не чіпають речей «колег», назбирані пластик, скло та макулатуру.

Лохвицьке звалище
«Робочі місця» збирачів металу, пластику і макулатури.

Далі – потрійне сидіння із глядацького залу, на одному зі стільців – ампули з якимись ліками. Певно, власник вирішив, що можуть знадобитися, або забажав перевірити, чи, бува, не наркотичний засіб.

Біля іншої купи неповних мішків – стіл і стілець. На столі – заколка для волосся, моток шпагату і розкрита на 262-й сторінці книга Всеволода Нестайка «Неймовірні детективи».
Біля письмового столу з шухлядами – диван, крісло і купа м’яких іграшок. На столі – газета, кришталева чарка на ніжці, пляшки з прозорою рідиною і рідиною кольору червоного вина.

Коли йдеться про мешканців Лохвицького звалища, читачі, певно, сподіваються почути розповідь про зовсім брудних людей, від яких смердить так, що неможливо підійти, одягнених у лахміття. Гадають, що вони ніколи не бувають тверезими, втратили здатність нормально розмовляти, постійно сваряться за «здобич», територію тощо. Але на Лохвицькому звалищі зараз зовсім не так. І люди, яких я зустрів, спростували сформований стереотип і після спілкування язик не повертається називати їх «бомжами». Звісно, вони часто випивають, але це не є сенсом життя, в якому щодня доводиться тяжко працювати.

Лохвицьке звалище
В мішках – пластик, зібраний і підготовлений до здавання.

Мріють купити хоча б розвалюху в Лохвиці

У глибині Лохвицього звалища я зустрів людей, які тут живуть. Своє житло вони не показали – певно, посоромилися.

Сергієві – 33, він виглядає чистим як для мешканця звалища, одягнений у шльопанці на босу ногу, шорти й футболку. Живе на звалищі 3 роки. Волосся скуйовджене, на обличчі – садно й подряпина. Тамарі – 38, вона виглядає досить охайно, тільки волосся зачесане неакуратно. Курять цигарки з фільтром, ділять одну на двох.

– Я вже в газеті на фотографії була, «раком» стояла, тільки курточку і мою ср..у було видно, – поправляє скуйовджене волосся Тамара і просить вимкнути фотоапарат. Спросоння хрипло говорить суржиком і жаргоном, за кілька хвилин переходить на майже літературну українську. – Заробляємо 150–200 грн за день. Пакуємося (Так називають свою роботу збирачі вторсировини. – Авт.) ми, Ірина, Сашко, Лазік, Дімка, Волька. Ми їхнього не берем, вони – нашого. Лохвицьке звалище всім дає заробіток.

– Доки ми до моєї мами їздили, у нашому житлі вікна повибивали, забрали металеві деталі з грубки, – продовжує Сергій. – Приїхали – холодно, немає плити, жодної каструлі і сковорідки. Вранці думали запарити по пару пачок «мівіни», чаю чи кави – нема на чому. Ми до мами приїжджаємо, допомагаємо. А роботи там, у селі Шевченковому (Віддалене село у Лохвицькому районі, де фактично 10–20 постійних мешканців. – Авт.), немає, навіть фермера, який би найняв у сезон. А тут – хоч якісь 150–200 грн за день, але є. Думаємо над тим, як би отримати гроші за пай (це тисяч 8 гривень за рік) на 5 років уперед і купити якусь хатинку-розвалюху на околиці. Там би оселилися та приводили її до ладу, щоб не дихати постійно цим звалищем. Може, і на роботу приймуть у комунальне господарство чи службу благоустрою, тут би і працювали.

На відміну від інших, Тамара і Сергій працюють із 8 до 17 години. У святковий день можуть піти кудись, погуляти. Багато допомагають розпоряднику: слідкують, щоб ніхто не курив у суху погоду, показують водіям, де висипати сміття, за потреби викликають пожежників.

На Лохвицьке звалище за викликом приїжджає «швидка допомога». Тамара розповідає, якось її порятували, коли без видимої причини піднялася до 40 градусів температура (підозрює, отруїлася випарами якоїсь викинутої речовини). Обоє іноді наступають на цвяхи чи склянки, травмуючи ноги.

Відмовився працювати за 100 грн і пляшку

Мешканців Лохвицького звалища часто запрошують на заробітки, переважно разові. Але вони погоджуються не завжди, особливо коли їх вважають зовсім дешевою робочою силою. У серпні й вересні, буває, всіх розбирають копати картоплю.

– Мене один сьогодні просив, – продовжує Сергій. – Каже: поїхали, шоб два чєловєка було. 100 гривень йому і мені і бутилка водки на двох. Це получається 225 «рублів». Це й непогано – два прицепчика нагрузить, тільки нашо воно мені нада… А тут якось узимку на Лохвицьке звалище чоловік привіз мертвого алабая (маса кобелів сягає 79 кг). Попросив дотягнути до термічної ями. По дорозі, де він не ризикнув їхати машиною, я ледве протягнув. А через купи сміття – була справжня мука. Ледве дотягнули, відкрили двері та вкинули. Так намучився, що і грошей брати не хотілося. А недавно запрошували, працював у саду, так вобще не напрягався. Дівчата малину зібрали, я попереносив – та й усе.

І тут жили б непогано, якби приймали все. Жаль, не приймають на переробку весь пластик, який можна переплавити. У Львові он беруть навіть палички, якими каву розмішують. Викидають багато дерева, яке можна використовувати як паливо, ми б його збирали і здавали. Повно тут одягу, тканини, вати, синтепону, які після дезінфекції підійшли б для переробки на утеплювальні матеріали. Раніше пластикові пляшки приймали по 5 грн/кг, зараз – по 3,5. Викидають люди що завгодно, ми знаходимо путні речі. Буває, приходять хлопці: «У вас якого взуття путнього немає, бо на нове «копійок» не вистачає?» Дістаю зі своїх запасів: будь-ласка. Ті черевики тільки підкремити варто – і будуть як нові.

Важко стало заробляти на Лохвицькому звалищі – ціни на макулатуру і пластик падають

За 200 м від звалища – склад і підприємство з первинної переробки вторинної сировини. У купах і вже спресованих та підготовлених до відправки тюках – макулатура, пластикові пляшки, поліетилен…

– Раніше ми макулатуру відправляли в Житомир, а зараз те підприємство завалене польською, вона дешевша, – приймальники скаржаться, що падають ціни. – Так у нас ціни на все падають. Раніше пластикові пляшки у Харків везли, тепер – у Охтирку, й то не вигідно. То й бомжі заробляють усе менше й менше. Як зовсім збирати нічого, тягнуть скло, лантухів по 7 за день.

Чорний металобрухт приймають по 4,6 грн/кг, алюміній – по 22 грн/кг, мідь – 110 грн/кг, скло – по 0,29 грн/кг, макулатуру – 1,5 грн/кг, плівку і пляшки – по 3 грн/кг.

Лохвицьке звалище

До пункту прийому «бомжі» не йдуть масово, бо на звалище щодня заїжджає автофургон і назбиране приймають на місці.

«Як хороші вивозки – можна до 500 грн за день заробити»

Отримавши гроші, 36-річний В’ячеслав і 47-річний Костянтин сідають за столик на дивани і випивають по чарці. Потім В’ячеслав дістає целофановий пакет, повний недопалків, витрушує їх вміст на газету і скручує цигарку, яку товариші курять по черзі.

Лохвицьке звалище
В’ячеслав і Костянтин відпочивають подалі від сміття.

– Нормально живеться, – зручно влягається Костянтин. – Як «кабаки» вивозять сміття – можна і горілку знайти, і не зіпсовані пиріжки. А хліба скільки цвілого! Можна і поросят, і курей годувати. А як хороші вивозки – можна до 500 грн за день заробити. Можна і гроші знайти! Якось від бурової вишки вивезли чермет і сміття, а один рився – 500 грн знайшов. Я теж знаходив гроші, спирт і що хочеш. А мобілки, радіоприймачі – які хочеш, у пакетах. Перевіряєш – працює. Шукати роботу нема сенсу. Я вже своє відробив. Пахова грижа, нога хвора… Раніше токарем був, охоронцем… Побачив, що «підставляють» і втік. Краще тут на Лохвицькому звалищі під дощем чермет збирати. Он і Славік увесь мокрий – а збирає.

– Мені по… дощ, – підтверджує В’ячеслав.

Костянтин згадує своє минуле, із особливою ностальгією – Радянський Союз.

– Поп…! – підганяє його В’ячеслав, побачивши, що товариш заговорився.

Обоє мають у Лохвиці рідних, але живуть на звалищі постійно.

У 90-ті за місяць «бомж» заробляв і спускав кілька тисяч доларів

На дорозі між звалищем і автозаправною станцією я зустрів літнього чоловіка, який не представився і не сказав, ким раніше працював, але розповів про життя «бомжів» усе, що накопичилося в пам’яті за багато років.

«Багато їх було в кінці 90-х, коли Лохвицьке звалище знаходилося поряд. Пам’ятаю, промишляла ціла сім’я: батьки і четверо дітей від 6 до 12 років. Дірки у стінах їхньої хати були позатикані ганчірками, подушками, сіном – і нічого, зимували якось. Зате як назбирають металу і здадуть (тоді його на звалищі повно було), батьки пиячать, а діти торти їдять руками. Тоді в Лохвиці бідність була, люди самі хліб пекли, торти мало хто міг собі дозволити. Скільки б не заробили, все одно уранці шукали, в кого б позичити кілька гривень та похмелитися.

Глава сім’ї, порахувавши, на які суми здавав алюміній, хвалився, що за місяць заробляв і спускав кілька тисяч доларів. Міг би не лише машину купити, а й хату нову. Потім перестали пити і щодня віддавали гроші надійному приятелю. За три тижні купили корову, 3 кіз, 25 гусей, телевізор, пральну машину і «Запорожець». Тут машину постійно ремонтували і пиячили в ній.

Тоді всі люди зрозуміли, скільки Лохвицьке звалище дає заробити. І як набігло сюди! Під отим дубом такі були застілля у голодний час, що важко повірити! Але мало кому заробіток на користь пішов. Один багаття розпалив, упав у нього, обгорів і неподалік умер від опіків. Інший упав у траншею і машина переїхала. Мати тієї сім’ї померла від отруєння – з’їла знайдену тут тушонку. Один хлопець із сім’ї повісився. Ще двоє бомжів повісилися потім.

Було, понаїжджали люди із сіл, разом було чоловік 20. Влітку пороблять будки з картонних ящиків і сплять у них.

Одна немолода тітка тут працювала, казала: Одержу пенсію – перестану сюди ходить. І справді, з місяць не ходила на Лохвицьке звалище. А тоді прийшла, напилась і вмерла.»

Невинним підкидали патрони і наркотики, а наркодилер відкрито торгував «ширкою»

Низьким суспільним статусом і беззахисністю жителів звалища та його працівників у 90-х міліція користувалася, щоб виконати плани викриття злочинців тощо.

«Приїхала міліція, треба було посадить когось. Взяли скляну банку, наклали туди патронів і поставили серед дороги. Сторож побачив і сховав до себе в будку-сторожку, а сам поїхав на суботник, який саме того дня був. Приїхав – менти тут як тут.

– Відкривай будку – велосипед украли, подивимося, чи не в тебе.
Той, гадки не маючи, відкриває. Банка за дверима.

– Овва! Так ти – терорист!

– Та який я терорист? Стояла банка – я закрив, щоб діти не забрали.

Міліціонери склали протокол. Сторож найняв дорогого адвоката, той гроші «видоїв», але суд усе ж призначив умовний строк.

Через пару місяців бомжі показують мені телефон і патрони: «Отам знайшли». «Викиньте бігом!» – кажу. І справді, слідом уже ішли менти. Наступного дня бомжі розповіли, що їх обшукували і дуже дивувалися, куди вони те поділи.

Інший бомж тільки пиячив і не знав, що таке наркотики. Менти його зупинили, обшукали і «знайшли» в кишенях наркотики. Теж умовно дали, правда, без найнятого адвоката. Потім йому ноги відрізали – відморозив і гангрена почалася. Закінчив у будинку інвалідів.

Так само зовсім молодого хлопця, який тільки випивав, посадили. Хоча справжніх наркоманів тут багато було. Під тим же дубом «ширкою» торгували, збігалися туди всі в один час і розходилися, чуманіючи, передихаючи навприсідки через кожні кілька метрів. Один приносив величезний шприц і наливав їм у маленькі, упаковками продавав димедрол.»

Нинішня міська рада працює над створенням на місці Лохвицього звалища справжнього полігону ТПВ, куди звозитимуть відходи з усього району. Запланована і сортувальна лінія, наявність якої позбавить роботи згаданих вище людей. А можливо, вони змінять спосіб життя і будуть працювати на ній офіційно…

Олег ДОЛЕНКО.

Фото автора.

 

899 перегляди(ів)