Життя, віддане університету

Минуло трохи більше року, як у переддень величного християнського свята Трійці пішла за вічну межу ветеран Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка, завідувачка кафедри організації й технології будівництва та охорони праці, кандидат технічних наук, професор, заслужений працівник освіти України Людмила Гордіївна Єрісова. До останніх своїх днів вона перебувала на кафедрі, приймала екзамени, консультувала дипломників, давала поради молодим колегам. Вона була Учителем і наставником не лише для всіх без винятку членів кафедри – теперішніх і колишніх – а й для більшості викладачів усього будівельного факультету. Теплим словом згадують її тисячі колишніх студентів, випускників будівельного факультету, яких доля розкидала не лише по всій Україні, а й по широких теренах колишнього Радянського Союзу. Вона дала путівку в життя кільком поколінням полтавців – від батька до онука – які обрали собі за спеціальність величну професію Будівельника.

Я з гордістю згадую, як був її студентом, виконував диплом під її керівництвом, а потім 8 років працював на будівництві на різних посадах. А заклала любов до будівельної справи саме вона, Людмила Гордіївна Єрісова. Доля склалася так, що наші життєві шляхи перетнулися знову в 1977 році. За рекомендацією Людмили Гордіївни я, маючи вже значний виробничий досвід, перейшов на роботу в рідний навчальний заклад – Полтавський інженерно-будівельний інститут. А працювати з нею пліч-опліч на одній кафедрі мені довелося лише з початку 2000-х років. Швидко минає час, і от нинішнього року їй мало б виповнитися 90…

…Народилася Людмила Гордіївна 8 жовтня 1927 року в Полтаві, в сім’ї вчителів. Як і для більшості її ровесників доля приготувала для неї тяжкі випробування. 1940 року помер батько і мати лишилася сама з трьома дітьми. А через рік почалася війна… Евакуація у Воронезьку область була жахливою: німці безперервно бомбили ешелони біженців, та їм пощастило – вижили. Проте невдовзі фронт наблизився й довелося їхати далі, аж у Казань. Навчання у казанській школі Люся (так її називали) розпочала не за партою, а в полі, працюючи у віддаленому колгоспі. Туди семикласників вивезли ще влітку, потім почалася Сталінградська битва і про дітей просто забули. Повернулися вони в місто пізньої осені: напіводягнені, голодні, завошивлені. У Люсі від голоду опухли ноги, й вона ледь дісталася до барака, де жила її сім’я. Плачучи, довго стукала у двері, але ніхто не відчиняв. Згодом дізналася, що за час її відсутності рідних переселили в інший барак.

Після занять у казанській школі дівчина поспішала в їдальню, де працювала посудомийкою. За свою роботу одержувала тарілку ріденького супу, проте це був єдиний шанс не померти з голоду. Незважаючи на перевтому, вчилася Люся на відмінно.

1944 року сім’я повернулася у спалену, зруйновану і спустошену війною Полтаву. І хоча будинок їхній вцілів, проте квартира була зайнята іншими людьми. Довелося тулитися у сусідській кухні, разом із собакою господаря, який там жив.

Після уроків учні полтавської школи № 7, де навчалася Люся, розбирали руїни, а влітку працювали в колгоспі. Та ніхто не нарікав, сподіваючись, що найстрашніше – вже позаду, що ось-ось життя поліпшиться і все буде добре. Як і раніше, Людмила старанно вчилася. Їй подобалися техніка, механізми, вона мріяла стати капітаном і водити морські судна. Після закінчення школи хотіла, було, їхати в Одесу, та не наважилася залишити напризволяще хвору матір. Тож 1946 року вона вступає до Полтавського інституту сільськогосподарського будівництва. Відтоді до останнього свого подиху її життя нерозривно було пов’язано з нашим навчальним закладом.

Студентські роки назавжди закарбувалися в пам’яті Людмили Гордіївни, і вона про них часто згадувала. Серед тодішніх студентів було багато фронтовиків, яким навчання давалося нелегко. Проте виручала справжня студентська дружба і взаємовиручка: сильніші допомагали слабшим, тож незадовільних оцінок в групі ніколи не було, жага до знань була величезна! Книжок та підручників було обмаль, за калькулятори при виконанні складних розрахунків правили дерев’яні рахівниці та логарифмічна лінійка, проте розрахункові роботи і курсові проекти виконувалися чітко у відведений термін. Тож із 78 однокурсників Людмили 28 студентів закінчили інститут з відзнакою. І це при тому, що після лекцій і практичних занять студенти працювали на відбудові зруйнованого корпусу інституту, а потім до опівночі вистоювали величезні черги за хлібом – треба було щось їсти… Можна тільки дивуватися, звідки у Людмили бралася енергія та завзяття, адже вона була старостою групи, солісткою інститутського хору, активно займалася спортом, неодноразово виборюючи призові місця в легкоатлетичних змаганнях. Певно, разом із нелегкими випробуваннями доля дала цій тендітній жінці величезний запас життєвих сил і почуття надзвичайної відповідальності. Адже все, за що не бралася Людмила, вона робила з повною віддачею.

1951 року Л.Г. Єрісова з відзнакою закінчила інститут і одержала направлення в аспірантуру Московського інженерно-будівельного інституту. З головою поринула у роботу над дисертацією, в якій досліджувала особливості технології зведення гідроелектростанцій, які масово будувалися в ту пору. У спеку й холод пропадала на будовах найбільших ГЕС, де разом зі звичайними робітниками працювало чимало ув’язнених і полонених. 1955 року, успішно захистивши кандидатську дисертацію, повернулася в рідну Полтаву, у свій інститут, де й пропрацювала до останніх днів життя.

+Жартуючи, вона називала себе «живою історією» технічного університету. Справді, 70 років її життя було віддане нашому навчальному закладу. 15 років Л.Г. Єрісова була заступником декана факультету сільськогосподарського будівництва, працювала доцентом, з 1982 року – професором, 10 років – до досягнення пенсійного віку завідувала кафедрою будівельного виробництва й охорони праці. Змінивши на цьому посту трьох своїх наступників, Л.Г. Єрісова, після свого 80-річного ювілею, в 2007 році знову очолила кафедру.
Вона все устигла у своєму житті: здобула освіту, займалася улюбленою справою, вийшла заміж, народила й виростила доньку, діждалася й виховала двох онуків. Проте на першому місці для неї завжди була її викладацька робота. Її підручник «Технологія будівельного виробництва» витримав два видання і на довгі роки став справжнім бестселером для кількох поколінь студентів. Вона любила своїх студентів – і відмінників, і несумлінних, як мати любить усіх своїх дітей – і розумних, і недолугих. І вони платили її тим же. На її кафедральному столі часто можна було побачити живі квіти – ознака вдячності від студентів та колишніх випускників, що заходили до неї. Завжди толерантна, тактовна і стримана, вона ніколи не дозволяла собі грубощів у поводження з колегами, а на кафедрі, як у великій сім’ї, молоді викладачі по-доброму поза очі називали «нашою бабусею». Вона була Учителем з великої літери для всіх своїх колег – як в професійному плані, так і в життєвих ситуаціях.

Вона вміла гуртувати навколо себе людей, завжди підтримувати усілякі корпоративні заходи – від святкування Нового року до відзначення днів народжень колег, – і для кожного з нас у неї знаходилося добре слово і щирі побажання успіхів. Не відмовилася вона і від традиційного святкування разом із кафедрою Нового, 2016 року, хоча й погано себе почувала. А 8 березня минулого року ми востаннє привітали її з Міжнародним жіночим днем…

Низький уклін Вам, Людмило Гордіївно, і вічна пам’ять!

Л.Г. Щербінін,

кандидат технічних наук, доцент,завідувач кафедри організації й технології будівництва та охорони праці ПолтНТУ.

569 перегляди(ів)